– Привіт, згубо, – чоловік випивав мене очима.
Він вирішив бути твердим і незворушним, проте, побачивши мене, просту, без макіяжу та прикрас, із по-школярськи зібраним у хвіст волоссям, втрачав на очах оту незворушність.
Дядько Степан, відгукнувшись на Максове прохання покликати Дару Фішбейн, стояв поруч і зацікавлено спостерігав за всім, що відбувається. Він і гадки не мав про розправу, що трапилась щойно по той бік паркану.
Ніяковіючи від чужого ока, я рушила за ворота.
– Далеченько ти від мене заховалася… Мабуть, добряче я тобі набрид…
Розпач примушував мій мозок блискавично працювати:
«… Як же так?!! Гоша не міг мене зрадити!!! Може, Ліза?.. Ні, важко у це повірити…» Зрозумілим було одне – добром це все не скінчиться.
– І чим же обумовлена така разюча зміна інтер’єру? – Макс, вочевидь, сприймав все, як недотепний жарт чи банальну жіночу примху, аби викликати до себе увагу… Та спіткнувшись об мій сповнений болю погляд, запнувся.
– Гаразд, не робитимемо з себе блазнів… Даро… Все, що трапилось там, у офісі, це безглузде непорозуміння. Він виглядав дедалі жалюгідніше, з кожним кроком втрачаючи рівновагу…
– Даро, я обдзвонив усі існуючі медичні заклади в області, аби тебе розшукати. Я не міг знайти собі спокою ані на мить…
Я не зводила з нього очей… Не знала, як поводяться зазвичай жінки у подібних випадках… Влаштовувати сцени, як личило б зрадженій дружині, я не вміла… Так само як без остраху й рішуче заліпити банального ляпаса… Все, що я в ту мить відчувала – це оживаючий біль, що трохи притупився за дні перебування в «Притулку»… І як би я не пручалася, заштовхуючи його якомога глибше, він вперто виборсувався назовні, загрожуючи ось-ось розірватися нестримним плачем…
– Не треба, Максе… Наразі це все вже не має ніяковісінького значення…
– Що означає – не треба?!! Чи не хочеш ти мені сказати, що зостанешся тут після всього, що я пережив?!! Невже ти сподіваєшся, що я тебе тут залишу?!! – поволі до Макса поверталась звична впевненість – ніхто ніколи не наважувався йому суперечити.
– Сподіваюсь, не дійде до того, аби я вивозив тебе з цієї богодільні силоміць…
– Ані силоміць, ані з доброї волі додому я не повернусь, – рішуче промовила я. – Невже ти не розумієш, що жити під одним дахом із тобою після всього, що трапилось, я не можу?!
Макс, усвідомивши непорушність мого рішення, ошелешено замовк. Зібравшись поволі з думками, він взяв мене за плечі – легенько, але властно:
– Даро… Що би між нами не трапилось, але ти є моєю законною дружиною. І де тобі наразі бути, вирішуватиму я.
– Давай не вдаватимемося до умовностей. Всі папери, пов’язані з розлученням, я можу підписати тут. Достатньо привезти адвоката, – я рішуче зняла його руки з плечей…
– Ти це… серйозно?!! Ти бодай розумієш, що говориш?!! Яке розлучення?!! Сталося непорозуміння!!! – здавалося, Макс ось-ось розплачеться. – Невже ти не відчула, якою важливою була для мене твоя присутність?.. Я, як ніколи, просив тебе залишитися. Проте спомини про минуле для тебе завжди більше важили, ніж реальність. І цей егоїзм, Даро, породив наслідки…
– Мені треба йти… – на мене не діяв давно відомий психологічний трюк: найкращий спосіб захисту – наступ… Так чи інакше, Макс намагався викликати в мені співчуття. Я зробила крок до воріт, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
– Даро, зажди… Я тебе отак не відпущу… – Макс загородив мені дорогу… – Вислухай мене… Це була звичайнісінька слабкість у період нервового розладу… Невже ти й справді повірила в те, що я міг би проміняти тебе на якесь кабінетне стерво, котре добре вивчило, де та коли вигідно під когось лягти і, вчасно обтрусившись, встати… Окрім всього, ані ти, ані я її більше ніколи не побачимо – я звільнив її наступного дня! (Макс збрехав, не моргнувши оком, зрозумівши, що наразі це останній рятівний аргумент на його користь.)
– І даремно… Хіба можна обходитись так жорстоко з людьми, котрих підпускаєш близько?.. – я завдала останнього нищівного удару, і той потрафив просто у десятку… Не приховуючи відрази, я ступила повз нього, наче крізь порожнину, нібито й не існувало жодного Макса, а лишень знівечене і вщент добите незаперечними реаліями ніщо.
– Ні, Даро, туди ти не повернешся, – ще мить, і він би вхопив мене за руки. Та почувши за спиною кроки, чоловік рвучко обернувся, готовий до самозахисту.
Дмитро Михайлович, дізнавшись від дядька Степана про неочікуваних візитерів, з’явився напрочуд вчасно.
– День добрий, – лікар доброзичливо всміхався, і від тої відвертості Макс знітився – людина в білому халаті завжди викликала у нього повагу. – Бачу, Даро, маєте гостей? От і чудово! Я йду до вас, шановний, тому що хочу подякувати. Так-так, хочу подякувати за чудового спеціаліста, якого нам неочікувано послала доля.