Макс цілковито зніяковів, проте відверто протестувати не наважувався, а лікар тим часом продовжував:
– Ви не можете собі уявити, як нам бракувало допомоги. Ваша дружина – чудовий психолог. Окрім всього, залишити міський комфорт, промінявши його на лісовий прихисток, здатен далеко не кожен. Згодьтеся, цей вчинок гідний захоплення. Я особисто розцінюю Дарин вибір як справжній подвиг, що заслуговує на пошану.
Я з вдячністю дивилася на Дмитра Михайловича, а вщент розгублений і знічений чоловік не знаходив, що відповісти. Він спантеличено переводив погляд з мене на лікаря і, наче схаменувшись, врешті проревів:
– Та ви всі тут, як я бачу, не сповна розуму! Все! З мене достатньо! Залишайся тут, як на те твоя воля. Передумаєш – повідомиш. Головне, пильнуй, аби тобі самій не знадобилася допомога психіатра!.. – рішуче заплигнувши в автівку, Макс злісно, з усього розмаху зачинив дверцята, і машина, ляснувши заржавілим залізом, зрушила з місця.
Ми стояли нерухомо, не в змозі оговтатись і не вірячи в напрочуд безболісний кінець сварки. Немов прочитавши думки, автівка несподівано спинилась і покотилась заднім ходом просто на нас. Загальмувавши за крок до напружених постатей, Макс відчинив вікно та ігноруючи мою присутність, звернувся до лікаря:
– Про всякий випадок, залишаю вам номер свого мобільного… Тримайте ситуацію під контролем…
Недолугий водій рушив, ледь не переїхавши нам ноги. І я не втрималась:
– От йолоп… Де ти взяв отакого лобуряку?..
– Сам не знаю… – автоматично без натяку на іронію відповів Макс.
Щойно синьо-сірий від пилюки «Форд» зник із поля зору, ми з Дмитром Михайловичем переглянулися.
– Не можу в це повірити, – лікар мнув у руках папірець з номером Максового мобільного, – не можу повірити, що наразі обійшлося… Та я переконаний, що це лишень початок… Бавитеся з вогнем, Даро…
Та так чи інакше, першу перемогу було здобуто…
Життя у «Притулку» текло звичним плином. Удень ми трудилися над заготівлею їстівних запасів на зиму. Вечорами збиралися в їдальні і говорили про найрізноманітніші речі. Я тішилася, що донедавна замкнуті в собі неговіркі пацієнти дедалі більше проникалися довірою до мене, відверто розкриваючи все нові й нові сторінки власного життя. Вже не існувало напруженості, котра напнутою струною бриніла над аудиторією спочатку. Може, нас поріднила спільна праця чи, можливо, вони відчули, що жодної неприязні або зневаги до них я не відчуваю. Заговорили навіть ті, що відверто вороже сприйняли мій приїзд. Жінки, котрі насуплено і з насторогою спостерігали за кожним моїм кроком, приходили радитись у дріб’язкових питаннях, що відтепер здавались їм важливими. Вони до останку не вірили, що я залишуся. А я дедалі більше відчувала, що обростаю родиною…
В неділю у місті мав відбутися ярмарок – свято врожаю. Іван ходив урочистий, наче готувався на сватанки. його дерев’яні сошки вишикувались попід стіною корпусу на загальний огляд, очікуючи хвилини, коли, загорнувши кожну окремо у папір, буде завантажено у лікарський «УАЗ» ик і транспортовано до обласного центру. Дмитро Михайлович нервував: за Іваном треба було пильнувати. Самостійно його не відпускали навіть до села, бо міг зірватися і хильнути зайвого, перебуваючи в стані надмірного збудження. До того ж лікар нерадо покидав «Притулок» у день родинних відвідин – всіляке могло трапитись, проте обіцянки, даної Іванові, змушений був дотримати. І я у товаристві дядька Степана, а також Янка та двох літніх селянок – нянечок Одарки та Любаші, зосталась на ґаздівстві.
Біду ніхто не чекав, все було, як завжди. Відвідувачі тягнулись з клунками, наповненими їжею і теплими речами, супроводжувались Янчом до їдальні і чекали. До Міті, втім, як ще до багатьох, не навідувався ніхто, і той ходив похмурий, шукаючи собі випадкової роботи.
Тимчасово виконуючи обов’язки Дмитра Михайловича, я звітувала відвідувачам про стан хворих, умисно наголошуючи на покращенні. Проте особливо ніхто не допитувався, а, може, просто не вірили в одужання. Я давно зрозуміла, що пацієнтів неохоче забирають, і хворі про це знали також.
Та коли на подвір’ї «Притулку» з’явилися дві жіночі постаті, Янчо помітно сполошився:
– Цього ще нам сьогодні бракувало…
Дрібненька сива жіночка у охайному пальтечку дріботіла, опираючись на руку миловидної дівчинки, в котрої дивилися на світ величезні пронизливі темні очі, вперто когось нагадуючи. У вільній руці вона тримала торбинку з гостинцями.