– Біда, – лементувала перелякана Любаша, – ой біда, Дмитре Михайловичу! Хелена зникла! – медсестра хапала ротом повітря, і, здавалось, їй самій зараз конче потрібне буде медичне втручання – переляк та надмірне почуття провини заважало їй як слід пояснити, як все відбулося.
– Ми дали їй снодійне… Я впевнилась, що все спокійно, задрімала на хвилю…
З уривків нерозбірливих фраз вдалося зрозуміти, що Хелена якимось чином самотужки вибралася з корпусу і зникла у невідомому напрямку. Дмитро Михайлович знав, що в рідкісних випадках, у стані непомірного збудження, снодійне може не подіяти. Проте як Хелена опинилась назовні, залишалося таємницею.
– Не треба панікувати. Треба діяти, – лікар почав миттєво розробляти план пошуку. – Аби не гаяти часу, розділимось на кілька груп. Ви, Любашо, повертайтеся в корпус – кидати напризволяще інших пацієнтів не годиться, інакше здійметься цілковитий гармидер… Ти, Янчу, – лікар ткнув у груди велетня, – біжи будити Мітю – нам потрібна підмога. Ми з ним поїдемо у село, а дядько Степан з тобою піде у ліс – ніхто краще за місцевих у хащі не орієнтується. Псів із собою не беріть – зчинять зайвий галас, а Хелена у такому стані неадекватна.
– Ви, Даро, залишитесь у «Притулку», – рішуче постановив лікар. – Нема чого молодій дамі серед ночі шастати невідомими просілками. Ще й враховуючи те, кого йдемо шукати.
– А я? – про мене, здавалось, забули…
Я образилась. Отже, як залишати мене на призволяще у «янгольському» на цілу ніч, це годиться, а йти на пошуки з усіма – зась. Довго не роздумуючи, я поспішила до свого помешкання за гумаками. І не встиг лікарський «Уазик» відгуркотіти у бік села, як я вже наздоганяла дядька Степана з Янчом, котрі швидко віддалялися в напрямку до Соковиці.
– Ти, дитино, вижу, голову сь стратила, – сварився Пішта-бачі, почувши за собою швидкі кроки. – Повів ти дохтор, абись ся обстала дома. Ко тото видів, оби паніка по ночах лісом бродила. Ще ся стратиш, не приведи, Господи…
– Пішто-бачі, ви ж самі мене лісовими стежками водили. Вам нема чого боятися, адже я старанна учениця. Дивіться, ще й у пригоді стану…
– йой, шо пак за тебе буду висварений, – бурмотів дідо, проте більше мене не проганяв.
… Ми були майже впевнені, що Хелена пішла у село. Зважаючи на її минулі втечі, було зрозуміло, що лісу вона боїться, попри те, що у пацієнтів з гострими формами захворювання відчуття страху здебільшого атрофується. Взагалі мені часом здавалося, що у її погляді прогулькує свідомість, і при відсутності збудників вона здатна тверезо мислити. Принаймні побачивши маму, Хелена відреагувала цілком адекватно, і той біль, котрим наповнились її очі при зустрічі, підказував про наявність у її хворій уяві здорового глузду. Інша річ, що я була так само одним зі збудників, і важко було передбачити, як вона поводитиметься при раптовій зустрічі. Тілом пробіг огидний холодок, незважаючи на те, що рухались ми доволі швидко і навіть мої витривалі супутники поволі вкривалися потом. Нас огортала цілковита темрява, і йшли ми майже навпомацки. Якби не ліхтарик, завбачливо прихоплений Янком, що висвітлював скупою смужкою чагарникові перешкоди, ми давно порвали б одяг. Дійшовши до знайомого роздоріжжя, зупинилися.
– Не йму віри, же Хелена могла податися у яфинник, дале потоку вна там не пуйде. Лем коби ся у воду не вергла, бо тогди кунець – там доста глибоко та й вода студена. Айбо перевірити треба, – Пішта-бачі взяв на себе обов’язки керманича. – Я, Янчу, йду антим боком на гору, а ти з паніков (старий при цьому осудливо хитнув головою) поникаєте у яфиннику. Лампаш беріть із собов, я сесь путь із закритими очима годен пройти. Лем міркуйте на себе. З Богом.
Дядько Степан уже за крок розчинився у темряві, а ми з Янчом, перезирнувшись, рушили навмання в лівий бік, який місцеві нарекли «гадячим лігвом».
Попри надійне товариство було страшно, і я ледь стримувалась, аби у мертвій тиші не було чутно, як цокотять зуби. Дивно, що в ту мить ми забули навіть про ймовірність зустрічі з хижаками, які десь, певно, ховалися. Недарма ж Янко прихопив із собою мисливського ножа, хоч пояснив це неохоче і розмито, аби не настрашити: «Про всяк випадок… Для безпеки…». Аби бодай якось відволіктися від страху, я, наче табличку множення, повторювала подумки завчене раз і назавжди те, що пояснювало наразі неадекватну Хеленину поведінку: «…Стан афекту – короткочасна бурхлива емоційна реакція людини (гнів, лють, жах, відчай…) на сильно діючий вплив з боку навколишнього середовища… Виникнення у корі головного мозку осередку домінуючого збудження, яке викликає різке гальмування значної чи більшої частини кори з одночасним інтенсивним збудженням підкірки…» Бр-р-р…