Любаша, задоволена тим, що виплеснула наболіле, забрала в мене порожнє горня і, дбайливо підправляючи ковдру, стріпнула рукою:
– Та шо це я вам говорю… Вам спочивати треба, а не мої байки слухати… Після чайку гаряченького зігрілися, а тепер трошки подрімаєте, спочинете і на завтра вже майже здорові будете… А я до своїх «янголят» збігаю, – і Любаша, обережно зачинивши двері, подріботіла до «янгольського», дружньо помахавши услід рукою дядькові Степану. Вони були у гарних приятельських взаєминах, до того ж їх об’єднувала спільна таємниця, котра віднині стала вже й моєю…
Я прокинулась, коли за вікном стемніло. Справді відчувала полегшення і хотіла подякувати східнячці-цілительці за чудодійний напій. Любаші в кімнаті не було. Натомість біля ліжка на ослінчику, де Дмитро Михайлович провів напередодні цілу ніч, сидів… Макс. Сам лікар стояв біля вікна і мовчки вдивлявся у обважнілу від темряви Соковицю. По кількості недопалків у попільничці було зрозуміло, що мого пробудження чекали доволі довго. Не виказавши нічим здивування, я вирішила розрядити гнітючу мовчанку:
– Я розумію, Дмитре Михайловичу, що саме вам маю завдячити несподіваним відвідинам? І не ліньки було заради цього до міста їхати…
– Даро, припини. Дмитро Михайлович вболіває за твоє здоров’я так само, як і я. Достатньобавитись у дитячі ігри. Я заберу тебе додому, а навесні, якщо ти так хочеш, привезу назад. Будеш тут ціле літо, наче на курорті, – Макс говорив переконливо, але наразі я не надто прислухалася – мене більше розхвилювала лікарева зрада, ніж чоловіковий приїзд.
– Нарешті я допетрала, Дмитре Михайловичу, як вам це вдалося: ви ж отримали від Макса номер його мобільного! Отож, пророчими ваші слова були: «Бійтеся наслідків!». А наслідки – ось вони, не за горами… А я вам довірилась…
– Я зробив це для вас, Даро, виключно з гуманною метою…
Проте Макс не дав Дмитру Михайловичу договорити:
– Припини блюзнірство. Про тебе піклуються, а ти звинувачуєш когось у зраді. Ми вдвох вирішили, що вдома видужати буде легше. Дмитро Михайлович пояснив мені, що ти насправді потрібна клініці. Я розумію це, тому ти обов’язково незабаром повернешся. Я вмію дотримувати слова.
Я слухала Макса і не могла повірити почутому:
– Отже, я бачу, ви хутенько знайшли спільну мову поза моєю спиною! – я надто жваво як на хвору підвелася з ліжка і, спершись ліктями на подушку, рішуче зробила офіційну заявку. – Я нікуди не поїду… З наступленням морозів у «Притулку» з’явиться не один хворий (я маю на увазі застуду). Робочих рук знадобиться вдвічі більше, – я повернула голову до Дмитра Михайловича.
– Чи ви гадаєте, що здатні будете всіх вилікувати самими відварами Любаші, котра мене сьогодні, до речі, поставила на ноги? Ви, Дмитре Михайловичу, краще поклопотали б перед ним (кивнула на Макса) про медикаменти та все необхідне для зими, він же у нас (тут я скорчила іроничну гримасу) бізнесмен великий, а ви турбуєтесь про те, аби мене позбавитись… Дотепно, що й казати…
Лікар безпомічно розвів руками, мовляв, самі бачите, попереджав, що важко буде з нею порадити.
– До всього, – не вгавала я, – мені значно краще, я практично здорова і за день-два приступлю до роботи, завдяки чуйним працівникам «Притулку», котрі ні на крок від мене не відходили…
Макс благально дивився на мене. Він до кінця не міг збагнути моїх вчинків, мотивуючи все скоєне незначним психічним розладом. І коли лікар вийшов надвір, аби залишити нас удвох, розпочав розмову зі мною, наче з хворою:
– Даро, вертайся додому, прошу (всесильний, гордий, незворушний Макс щось просив!!!). З мене люди потішатимуться, мовляв, дружина втекла, та так, що знайти неможливо… Даро, якби хтось довідався, що я насправді знаю, де ти є та не можу тебе забрати, підняли б мене на кпини і мій авторитет був би безнадійно втрачений…
Макс ледь не плакав. Нечасто мені доводилось бачити чоловіка таким безпомічним, але почуте зачепило мене за живе.
– Так ось чому ти наполягаєш на моєму поверненні!!! Тобі просто соромно перед гоноровими друзяками, котрі тримають власних дружин біля ноги, немов тренованих слухняних цуциків! Ні, Максе, додому я не повернуся. Принаймні тепер, коли я конче потрібна тут. І ти чудово усвідомлюєш, що я не з тих, кого можна примусити силоміць щось зробити.
– Знаю, Даро, знаю. Ти у мене не така, як усі. Тому прошу, а не примушую.
Макс підвівся, і лишень тепер я мала змогу як слід його роздивитися – вперше після кілька-тижневої розлуки. Він став наче вдвічі менший, з могутнього красеня перетворився у пригніченого розгубленого чоловіка. І я хотіла, аби він негайно пішов, бо ще мить і ладна була зламатися.