– Максе, йди… Я дам тобі знати, як щось потребуватиму…
Він постояв нерішуче, а потім нахилився наді мною і по-батьківськи, як нещодавно лікар, поцілував у чоло. Мені вдруге за останні два дні кортіло розплакатись – навзрид, по-дитячому. І вже в дверях, він обернувся і таки наважився сказати найголовніше:
– Мені дуже, Даро, дуже тебе бракує…
– Ну що, ти був у неї?.. – Броніслав Всеволодович відкинувся в надмірно високому для йогозросту кріслі, зробленому на замовлення, аби приховати куцість. Ніхто не здогадувався, що його ноги висять у повітрі, не знаходячи під столом опори.
– Був… Я спробував добром, лагідно… Та дарма, – засмучений Макс потиснув компаньйонові руку і присів за протилежним кінцем довгого стола для засідань.
– Сподіваюсь ти усвідомлюєш, що її необхідно повернути додому якнайшвидше…
– Я розумію, але…
– Жодних але… Треба випробувати всі можливі шляхи… Хто там керує у їхній богадільні? Налагодь контакти з керівництвом, чи що…
– Керівництво саме налагодило зі мною зв’язок… Головний лікар був у місті і знайшов мене, аби сповістити, що Дара застудилася і їй потрібні медикаменти… Мені здається, він просто хотів виконати свій обов’язок, усвідомлюючи, що я все ще її чоловік…
– І що?
– Нічого… Я відвіз все, що треба, поговорив з нею і поїхав геть…
– Що означає – поїхав геть?!!! Візьми над ними опікунство, закинь їм трохи провізії, ліків, всього необхідного, зміцнюй мости, так би мовити, між майбутнім мером обласного центру і лікувальним закладом, що знаходиться на межі вимирання. Невже ти не розумієш, Максе, що з цього і почнеться твоя передвиборна кампанія?!!
Що може потужніше підняти рейтинг кандидата, як не благодійність і гуманність?!! Ех, мені б твої роки… Тобі ж до рук саме йде, Максе!! Тож використай ситуацію!!!
– Варто зізнатися Дарі, що я балотуватимусь в мери, і вона негайно зробить висновок, що вся моя цікавість та добродійність має корисливу мету.
– Вона не зробить висновок… Вона знатиме це напевне… Тому твоє завдання полягає в тому, аби Дара ні про що не здогадалася… Ти просто хочеш допомогти людям, котрі конче потребують тієї допомоги… От і все… Насправді це дуже просто, Максе… Єдине, чого тобі треба навчитися – це прораховувати на крок вперед кожен вчинок… Ти вже не юнак, котрий хвацько заробив гроші і відчув себе володарем світу… Ти людина, котру готують в політики… Затям собі це… І ще… Надсилати туди журналістів, аби засвідчили акт благочинності на шпальтах газет, буде наразі ризиковано – відразу викриється рекламний трюк, та й для самих працівників ЗМІ відвідини дурки будуть доволі ризикованими… А от зробити кілька якісних фото на фоні розвантаженої «гуманітарки» поруч з дружиною, людьми в білих халатах і «аборигенами» з глибинки не завадило б… Подумай над тим, як це зробити безболісно й не викликати підозру… Ці фотографії незабаром стануть твоєю візитівкою, прикрасивши всі рекламні бігборди міста… Отже, усвідомлюй відповідальність… І зроби все, аби Дара повернулась додому… З Богом…
Наступного дня за вікном розгорнувся дивовижний краєвид: Соковиця стояла цілком білою, мов наречена перед вівтарем. Спочатку я вирішила, що випав сніг, і здивувалася: в кінці жовтня у місті зазвичай панує відразлива сльотава мряка – наслідок пронизливих затяжних дощів. У такі дні до мене приходила цілковита апатія до всього, і я могла тижнями не виходити з дому. А тут без всілякого послідовного переходу одного стану природи в інший ставалися дива! Я вивільнила ноги з-під ковдри і, знайшовши під ліжком улюблені вовняні шкарпетки, за які повсякчас дякувала подумки Оксані, спробувала встати. Хода була непевною: кілька днів цілковитої фізичної слабкості далися взнаки. Приліпившись носом до холодної шибки, надихала вологий прозорий острівець і завмерла: снігу насправді не було, проте кожна всохла травинка, кожна гілочка на дереві, затягнулися прозоро-білим мереживом, наче вчорашня чорна вдова вирішила враз перевтілитись у наречену. Вплівши у сіре гілляччя срібло ранкового інію, гора наче промовляла до світу: подивіться-но, якою я вмію бути прекрасною та світлою, а ви мене боїтеся! Я не в змозі була відірвати очей, і важко було повірити, що зовсім недавно та гора вселяла у мене страх.
Тим часом у двері хтось постукав. Клопітлива баба Галька стояла зі збанком молока на порозі і на її вицвілих бровах так само застигли перлинки інію. Вона нагадувала чарівну бабусю з казки, котра щойно вийшла з лісу, аби погрітися біля чужої грубки.