– Тобі, Мітю, необхідно повернутись до вчительської практики, адже заховатись у «Притулку» від усього світу до кінця життя – це не вихід…
Я намагалася його бодай якось розрадити, проте де є той вихід, сама достеменно не знала. А він намагався впевнити мене у неможливості подальшого вчителювання:
– Хто ж мене візьме назад у школу з такою біографією? Ось ви, Даро, наважились би довірити власну дитину людині, котру було звинувачено у зґвалтуванні та розбещенні неповнолітніх? Гадаю, що ні. Не варто було навіть позбавляти мене вчительського права, аби цьому запобігти. Я сам не наважився б ніколи у світі стати віч-на– віч перед осудом батьків…
Він був правий, і я не знала, чим йому зарадити… Проте щось (я так і не збагнула, що саме) підштовхнуло мене запитати:
– А ти пам’ятаєш бодай, як звалося те дівчисько, через котрого все трапилось?…
Він здивовано витріщив на мене очі:
– Даро, благаю… Це мабуть єдина річ, яку я пам’ятатиму до кінця свого життя… Тонічка… Моя Тонічка Грицак… Біда в тому, що я й досі її люблю… Мітя замовк, ніби боявся, що все накопичене роками вирветься зараз назовні, і стане соромно за чоловічі сльози… Я могла передбачити, що моє запитання спричинить біль, проте мені необхідно було про це запитати…
Нарешті моєму ув’язненню настав кінець. Ранки були морозні, та вдень пригрівало сонечко, і всі тішились, що не ллє безпроглядно дощ, як зазвичай тут бувало о цій порі. Найперше, про що я вирішила подбати, це про своє зимове взуття, адже черевички, привезені Максом у перший приїзд, могли витримати хіба міську хлюпавку, та не гірські морози. Я знала, що Дмитро Михайлович привіз із міста цілий оберемок добротних вовняних стельок на підклейку і, вбувшись у гумові чоботи та прихопивши свої «модельні» черевики, рушила до Василя – нашого мовчазного чоботаря.
Був час сніданку, і особливої уваги на мене ніхто не звертав – з палат доносились пахощі каші, здобреної шкварками, і лунке шкрябання ложок по бляшаних мисках. Баба Галька з Анцьою збирали порожні і складали на кількаярусний візок, залишений в коридорі. Янко ошивався поруч, слідкуючи за порядком. Побачивши мене, він широко всміхнувся – після наших нічних походеньок лісом хлопець пройнявся до мене ледь не дитячою прив’язаністю:
– Дай вам, Боже, здоров’ячка! – незважаючи на кремезність та незграбні рухи, він був настільки безпосереднім і щирим, що мені часом хотілося бути з ним запанібрата. – Бачу, народні герої вер– таються у ряди простих сільських трудівників?
Янко армійську службу відбував у десанті, а, повернувшись з війська, зрозумів, що його міць придатна в селі хіба в надзвичайних випадках: коли корова сказиться і нікому приборкати, чи фура десь перевернеться. Фуру він виносив на раменах, наче іграшкову, а корови казилися рідко, тож окрім «Притулку» застосувати себе Янкові було ніде.
– Вертаються, Янчу, вертаються… Не довічно ж героям рани зализувати, – озвалася я.
Баба Галька теж зраділа, побачивши мене:
– Богу дяковати, дитино, вижу, же ти здорова… Прийди в їдальню, підкріпися. Ми з Анцьов туди зараз прийдемо, аби накласти повні миски на фурик та й везти у «янгольський».
Я показала черевики, що тримала в руках, даючи зрозуміти, що завітала сюди у справі:
– Дякую, Галино Василівно, я на хвилинку до Василя з проханням, а далі до вас…
Анця, насупившись, мовчала, підкреслено голосно погримуючи алюмінієвим посудом. Її відкинуте назад хустя незвично відкривало обличчя. Хелена знаходилась у сусідньому корпусі, поза межею доступності, тому остерігатись наразі не було кого. Я вперше побачила Анцю без хустки, і вона здалася мені майже голою. Надто низьке, аж не по-людськи, чоло, минаючи обличчя, впиралося у різко окреслені вилиці і робило її обличчя несиметрично коротким. Воно не мало виразних вад, проте асиметрія спричиняла хижий вираз обличчя. Її булькувате око нагадувало недоварений яєчний білок і невпинно за мною стежило. І було незрозуміло, чи вона гнівається, що я зарано одужала, а чи тому, що я взагалі існую на цьому світі.
Василь уже зранку сидів за швацьким верстатом. Як завжди мовчки і зосереджено, наче важливішої справи за латання черевиків на світі не було. Здавалось, він ховається за роботою від реального життя: від спогадів, від думок, від усього, що бодай якось могло нагадати йому про минуле.
– Я до вас, доброго ранку, – показала йому черевики. – Утеплити можете?
Кіпа привезених Дмитром Михайловичем стельок лежала поруч. Під швацьким верстатом своєї черги очікували чоботи з віддертими, мов роззявлена паща хижої риби, підошвами, капці, тканина на яких втратила цупкість і, утворивши дірку, зрадливо виставляла великий палець власника всім на оглядини, робочі грубі черевики, котрі від постійної вологості тріскали на швах… Проте мої модельні черевички Василь не кинув до загальної купи, а дбайливо відклав убік: після всього, що сталося тієї зловісної ночі, на мене кожен став дивитися якось інакше, по– особливому.