– То я зайду пополудню?..
Він мовчки кивнув у знак згоди головою, і я вже хотіла було піти, аж біля дверей мене наздогнав хрипкий та приглушений, наче видобутий з печери, голос:
– Я вам вовняні підклею… Вони тепліші за картонні, – і далі схилився над роботою, наче нічого не трапилось…
Я вклякла. Лишень не подати виду. Лишень не виказати подиву тим, що трапилося щось надзвичайне. Лишень не злякати Василя і вдати, що я нічим не здивована. Лишень би він збагнув, що так має бути завжди і ніхто цьому не дивуватиметься… Лишень…
Я й справді зуміла взяти себе в руки, і наче нічого не трапилось, кивнувши Василеві у знак згоди, розважливо вийшла з майстерні. Та не встигли за мною причинитися двері, як я бігом кинулась до Дмитра Михайловича, аби сповістити йому сенсаційну новину: Василь ЗАГОВОРИВ!!!
– Все залежить тепер від нас, дорогенька, – заспокоював мене лікар, котрого я знайшла у кабінеті адміністративного корпусу. Він мене відразу остудив, сухо і прагматично аналізуючи все, що сталося.
– Це могла бути суто інтуїтивна спроба комунікації, не обґрунтована його психікою і справжнім бажанням комунікувати, Даро. Так чиінакше ми маємо підтримати Василя у його підсвідомому починанні, а це означає – максимум уваги, що супроводжується нормальною розмовною мовою. Це має виглядати не так, як раніше: «чоботи віддав, чоботи забрав», а з нормальним супроводжуючим повсякденним текстом. Своєрідна провокація, так би мовити, до діалогу… Подивимося, що з того вийде… Так чи інакше, вперше розкрився він саме вам, Даро, і це не випадково… Не мені, не зважаючи на те, що я спостерігаю за ним впродовж кількох років, не напарнику Івану, з яким він проводить безліч часу пліч-о-пліч у майстерні, а саме вам… Є в цьому певна загадковість…
Дмитро Михайлович, звично примостившись на підвіконня, палив цигарку за цигаркою – це завжди наштовхувало його на філософські роздуми… – Взагалі, Даро, ваша поява у «Притулку» несе за собою загадковість… Ви зуміли за короткий час змінити стільки всього, що вистачило б на роки. Здається часом, що життя повернулося і пливе тепер зовсім іншим руслом, аніж раніше. Притульчани добре це розуміють також, що ви без сумніву відчуваєте по відношенню до себе… Може, ви несподіваний посланець космосу? – Дмитро Михайлович гучно, як умів тільки він, розсміявся, розрядивши тим самим патетично– піднесений настрій. – То скажіть своїм Там (вказав, сміючись, угору), аби ще бодай деякий час залишили вас Тут, і ми матимемо змогу спостерігати немало всіляких див…
– Про це, Дмитре Михайловичу, вам варто домовитись з отим «повелителем космосу», котрого ви нещодавно ризикнули попросити люб’язно, аби мене звідси забрав, – я єхидно на нього зиркнула, та він начебто не помітив того погляду.
– Я бачу, ви ніяк не можете мені пробачити. Гаразд, я реабілітуюсь, – і кумедно виструнчившись, віддав мені честь, мов солдат офіцеру, приклавши руку до умовного кашкету.
«Ну зовсім пацан, не зважаючи на сиві острівки у волоссі», – подумала я, віддаляючись, і услід йому гукнула, нагадавши:
– Сьогодні увечері зустріч в їдальні, не забудьте…
Увечері, як у старі добрі часи, пацієнти зібрались за довгим застеленим старою цератою столом. Мене радо кожен вітав, а дехто навіть розпитував про стан здоров’я. Це була перша зустріч після нічних пригод із Хеленою, і мені здалось, нам буде про що поговорити.
– Сьогодні нашою темою оберемо вартісність людського життя…
Я дала певний час для того, аби присутні осмислили серйозність розмови і, впевнившись у тому, що всі уважно слухають, продовжила:
– Часом ми не усвідомлюємо його реальної цінності… Стаються навіть хвилини, коли ми, втрачаючи віру, припускаємо думку про самогубство… Людина, зважуючись на такий крок, оцінює його як прояв мужності та сили, адже й справді, не кожен здатен із власної волі переступити межу… І зовсім не замислюється над тим, що істинна мужність і сила духу полягає у тому, аби знайти волю зостатися до кінця, що б не трапилося і які б випробування не влаштовувало нам життя… Мудрість є у тому, аби вижити, а не у тому, щоб зламатися. Навіть тоді, коли здається, що йти далі нікуди… І наше з вами покликання полягає в тому, аби простягнути руку допомоги кожному, хто її найбільше потребує. Сильніший не той, хто виживає, а той, хто допоможе вижити слабшому…