– Я давно знав, же від тої погань-дівки добра чекати не мож… Правду казала Люба – требало нараз дохторові вшиткой повісти. Може, й біди би тоді з Хеленов не сталося… А тебе, дітино, видав, Бог сокотить, же ти ся жива та й здорова обстала після вшитких тотих Анциних «гостинців»… І ти, і те, що під серцем носиш…
Мені важко було змиритися з тим, що Хелени отак раптово не стало… Попри її буйний норов та божевілля за нею сумували і Любаша, і Одарка,і навіть Янко. Зла ніхто на неї не тримав, а лишень щемкий жаль за її нещасну долю не давав нам безболісно пережити втрату…
– Може, воно й на краще, – заспокоювала всіх Любаша, ще і ще раз пригадуючи всі тонкощі непростого Хелениного характеру та його наслідків за роки перебування в «Притулку». – Вона й так спокою серед людей не мала… Спіткає ж когось отаке лихо – аби один-єдиний мерзотник, трапившись на шляху, понівечив усе життя молодій вродливій жінці… Винищувати їх треба, самців безхребетних…
Дядько Степан не знаходив собі місця, картаючись за тимчасову фізичну безпомічність:
– Коби був ім на ногах, нич би ся не стало… Айбо што годен чоловік на деревляних лабах? – він розпачливо нарікав на незграбні милиці, наче саме вони завинили у всьому.
Я здебільшого відмовчувалась: почуття провини за те, що Хелена пішла, щоб уберегти мене від біди, не давало спокою… Я давно знала, що Хелена цілком ясно все розуміла: і те, що свого часу я врятувала їй життя, і те, що на мене чатує небезпека, і те, що при вчасному невтручанні ота небезпека рано чи пізно переросте у трагедію… Хелена сповна, неочікувано щедро й нерозважливо віддала борг… Послуга за послугу… Довіра за довіру… Життя за життя…
За Анцьою не сумував ніхто, окрім баби Гальки, котра, притягнувшись зранку на роботу і дізнавшись приголомшливу новину, надривно голосила. Не зважаючи на дивакуватість та відлюдкуватість племінниці, стара все ж таки її любила, шкодуючи за каліцтво та вроджену дикість. Нашвидкоруч нагодувавши притульчан сніданком, що відтепер, без допомоги, було важче, баба Галька поспішала додому, аби сповістити новину. Було зрозуміло, що тіло небіжчиці перевезуть у село, аби поховати на сільському цвинтарі. Хелену вирішили поховати за «Притулком», якщо мама з донькою не заперечуватимуть, неподалік від Маргіти, аби спокій тої не турбувало товариство самогубці…
… Дмитро Михайлович майже не виходив із кабінету. Вкотре перелистуючи історію Хелениної хвороби та готуючи відповідні папери щодо засвідчення її смерті, він не знаходив спокою, вагаючись, як відрапортувати про все, що трапилось.
Факт самогубства не був надзвичайною подією в специфічних закладах – з цим доводилось мати справу. Проте самогубство супроводжене вбивством мало цілком інше забарвлення…
– Ось вам, Даро, експерименти, – лікареві не вдавалося вгамувати розпач, коли я, наважив– шись його потурбувати, несміливо шкрябалася у двері кабінету. – Зараз ви нарешті розумієте, якими недоречними та беззмістовними є наразі всі ваші психоаналітичні потуги, спрямовані на Хелену… Треба було залишити все так, як є, а не тривожити її хворобливу свідомість зайвими постулатами про доброчинність та людяність… Її душевний стан постійно знаходився у внутрішньому протиріччі, і ось, отримавши додатковий поштовх, виплеснувся назовні… Трапилось те, чого я понад усе остерігався – затишшя перед стихією… А ви мені не вірили… Втім, яке це має зараз значення… Наразі єдине, що я знаю напевне – цей випадок прискорить те, чого ми неминуче очікуємо і намагаємося втаїти від оточуючих… Безперечно, буде сформована і відряджена комісія, що розслідуватиме подробиці вбивства, і приховувати від усіх факт розформування «Притулку» не матиме сенсу.
– Але ж ми зобов’язані подбати про притульчан, принаймні про тих, долю котрих в змозі вирішити…
– Я вже про це подумав, – Дмитро Михайлович підсунув мені кілька аркушів паперу, дрібно списаних друкованим шрифтом, а також амбулаторні карти. – Ось особові справи Івана, Міті та Василя… В історіях хвороб я зазначив, що вони пройшли повний реабілітаційний курс із позитивними наслідками. Пройшовши міську медкомісію, вони матимуть повне право повноцінно працевлаштуватися… – Після всього, що вони пережили, це буде доволі важко… – Я знаю… Ось запит до академії мистецтв зрекомендацією на Івана як кваліфікованого спеціаліста з різьбярської справи. До прохання прикладемо письмову подяку за участь у обласному мистецькому ярмарку, а також офіційне запрошення на міжнародний мистецький фестиваль, – при цьому сувора складка на лікаревому чолі поволі розгладилася. – Що стосується Василя, я так само клопотатиму про його працевлаштування… В село йому повертатися немає сенсу – його пам’ять назавжди закарбувала жахіття трагедії, що спіткала його родину. Тому необхідно створити такі умови існування, аби спогади щонайменше турбували вразливу психіку…