Дмитро Михайлович так жваво рапортував про постанову закрити «Притулок», що мені стало ніяково, і навіть образливо – хіба можна з такою полегкістю говорити про речі, які вже тривалий час позбавляли нас спокою і незабаром змінять нам усе життя?! Або ж він щось приховував, що окрім нього ніхто не знав…
Сім’я Хелени погодилась з тим, аби небіжчицю ховали у «Притулку». Я не стала випитувати подробиці зустрічі з мамою та донькою – занадто важко було ворушити болючу тему. Достатньо, що Дмитро Михайлович зумів переконати їх у доцільності такого рішення.
Авжеж, Хелена не любила бути серед людей, зазнавши за життя від них чимало лиха. Тому тепер, отримавши нарешті омріяний спокій, найзатишнішою місциною для неї мало стати узлісся Соковиці. Даремно, що незабаром притульчани покинуть його – рідня матиме змогу будь-коли відвідувати могилу, і це було узгоджено заздалегідь у керівній установі.
Поховання було призначено на наступний день, і ми поспішали приготувати для цього все необхідне. Щоправда, ставало моторошно від однієї думки про зустріч з Хелениною мамою та донькою за трагічних обставин.
Я бачила, що Дмитра Михайловича тривожить щось важливе – те, чого він не хотів вино– сити на загал. Роздавши розпорядження стосовно завтрашньої панахиди, він покликав мене до себе. Усамітнившись у лікаревім покої, ми отримали змогу врешті поговорити віч-на-віч.
Дмитро Михайлович попустив туго зав’язану краватку і з задоволеним виглядом, незважаючи на цілковиту несумісність настрою з горезвісними подіями, що супроводжували останні дні притульчанського існування, не приховував облегшення.
– Є у нас і втішні новини, Даро, – розпочав здалеку, а я здивовано чекала. – Я бачився з Максом, і наша зустріч пройшла недаремно…
Ага… Ось воно що! Ланцюг подій обростав новими ланками, викликаючи неабияку цікавість із мого боку:
– І?..
– За два тижні Мітя покине «Притулок». Головне – підготувати його психологічно. Я гадаю, найперше, що ми зобов’язані зробити, аби не викликати у ньому супротив, це повідомити йому про розформування. Нема сенсу далі приховувати те, що є вже незаперечним фактом. – Дмитро Михайлович задоволено потирав руки, спостерігаючи за моєю реакцією на приголомшуюче оголошення.
– Невже Макс знайшов йому роботу?!! – вперше за останніх кілька днів у моїх очах запалали іскорки радості. Бодай щось на цьому світі нам вдається!!!
– Знайшов, і не абияку. Спочатку він матиме кількох учнів-випускників, котрі готуються до ВИШу. Це приватна практика. Однак цим не обмежиться. Вже існує домовленість про те, що Мітя пройде достроково реабілітаційну комісію і, отримавши позитивні результати, матиме змогу надалі вчителювати. Звісно, до села він не повернеться – це було б надто боляче для нього. Макс запевнив, що про місце у одній зі шкіл обласного центру поклопоче особисто. Отже Даро, вашого чоловіка сам Господь Бог послав! Після повернення додому обов’язково розцілуйте його в обидві щічки.
Я аж зашарілася, уявивши собі втілення сказаного у життя… Дмитро Михайлович, помітив– ши це, гучно розсміявся:
– Зізнайтеся, Даро, вжеж додому тягне?.. Набідувалися ви з нами доволі… Та попри все гадаю, що про «Притулок» ви довго зберігатимете теплий спомин, незважаючи на всі перипетії, якими супроводжувалось ваше перебування тут, – лікар допитливо вдивлявся мені в очі.
– Я безмежно вдячна долі за те, що подарувала мені змогу пізнати світ у цілком іншому розрізі… Звісно, мене тягне додому, я люблю Макса і розумію, що йому так само скрутно без мене. Проте я повернуся зовсім іншою людиною, і безперечно він це помітить. Це вже буде зовсім інша Дара – не полохлива і невпевнена у собі, незадоволена відсутністю можливості самореалізуватися і розгублена у довічних пошуках істини… Я повернуся сформованою особистістю і обов’язково опишу колись все, що зі мною трапилось у «Притулку»: всі психологічні досліди, спостереження, філософські висновки, якими супроводжувались оті досліди і, можливо, допоможу людству знайти геніально простий спосіб уникнути більшості психічних розладів і хвороб… Це стане справою мого життя, і хто знає, чи не з’явиться незабаром новий підручник чи посібник з психоаналізу, вчення якого кардинально відрізнятиметься від усіх знаних до цього часу…
– Ого! Бачу ви справжній вояка! І ваша цілеспрямованість викликає неабияку повагу.
Дмитро Михайлович підвівся і, підійшовши впритул, по-дружньому мене обійняв. – І ще… Ви не гнівайтесь на мене за ту мить слабкості, що була спричинена приголомшливими подіями… У кожного з нас бувають у житті хвилини, коли хочеться бути безпорадним і беззахисним… Не тримайте на мене зла… А при наступній зустрічі з Максом я обов’язково нагадаю йому про те, як безмежно поталанило йому з дружиною…