– От ви і стали підлабузником, – розсміялася я, грайливо відсуваючи його від себе. – Гадаю, Макс і сам здогадується про це.
Ми попрощалися з Дмитром Михайловичем забувши ненадовго про те, що попереду важкий день, адже завтра ми очікували приїзду Хелениної рідні. Нам не хотілося наразі думати про це. І, як мужня Скарлет зі старого улюбленого фільму, я вкладалася спати з думкою: «Я не хочу думати про це сьогодні. Краще подумаю про це завтра…»
Рано-вранці мати з донькою Хелени вже з’явилися на подвір’ї «Притулку». Без жалю не– можливо було за ними спостерігати. й без того дрібна жіночка, здавалось, стала вдвічі меншою, схожою на тінь, що неймовірними зусиллями примушує невагоме тіло виконувати певні фізичні рухи. Чорна гаптована хустка не здатна була зігріти її у морозяний зимовий ранок, проте вона не помічала цього. Опираючись на лікоть онуки, вона крокувала просто до «янгольського», де нога її до цього не ступала, згідно з притульчанськими правилами. Та їй було байдуже – вона прагнула бодай одним оком побачити все, що оточувало доньку до останньої хвилини існування. Очі її зневодненими впалими криницями випивали світ, сліз не було, всі виплакано. Все, що зосталося у житті – онука, на котру опиралася її безпомічна рука, бо інакше би впала та повзком би повзла, аби глянути востаннє на доньку… Дівчинка щомиті схлипувала, проте, усвідомлюючи попри юний вік власну значимість тепер у бабусиному житті, повсякчас її заспокоювала:
– Не треба, бабуню, чуєш, не треба… Вже не вернути нічого… Мама залишиться у наших споминах молодою і гарною, – у вільній руці дівчинка тримала величезний оберемок палаючих червоних троянд, таких, як ота багряна, виткана Хелениною кров’ю на білосніжному покривалі попід лісом.
…Ми не знайшли у собі мужності розповісти всю правду про смерть Хелени. Надто важко було б пережити старій та юній те, що безмежно рідна їм людина стала вбивцею. Дай, Боже, їм справитись бодай з тим, що втаїти було неможливо – з жахіттям скоєного самогубства…
…Панахида по Естер відбувалася у Палаці скорботи, що знаходився на вході до головного міського цвинтаря… Розкішні вінки з білих троянд, гладіолусів, хризантем лягали навколо труни, зігріваючи її і наповнюючи залу терпкими пахощами свіжої ялиці… Навіть найхоробріші мрії Естер не припускали, що її, наче справжню принцесу, засиплють океаном квітів, і, здавалося, ще трохи і не видобути з-під них домовину.
Естер лежала у весільній сукні, яку так і не довелося їй одягти за життя… З-під гаптованих мережив біліло втомлене хворобою обличчя… Вона стала вдвічі меншою від того дня, коли Макс виносив її, непритомну, із садівничого будиночку…
– Манюне, Манюне… Так і не діждалась ти свого принца на білому коні, – Макс підійшов впритул до домовини і схилився у скорботі… Дівоче личко мовби просвітліло, наче й з того світу вона тішилась наймилішому своєму другові, одному-єдиному, котрого встигла придбати протягом короткого життя… Непомітно для всіх Макс підсунув їй під задубілі пальчики маленьку паперову іконку з образом Пресвятої Діви Богородиці…
…Їх ховали в один день – Естер, Хелену та відьмачку Анцю… Воістину було речено – Бог не обирає…
Наступного дня відбулася розмова з Мітьою.
Він напрочуд спокійно й виважено сприйняв новину.
– Я відчував, що назрівають зміни, – заявив Мітя, і ми з Дмитром Михайловичем переглянулись. – Я підозрював це відтоді, як Оксана вручила Дарі листа з міста, – і він задоволено спостерігав нашу розгубленість. – …А ось стосовно вчителювання… Безумовно, я дуже радий вашій пропозиції, проте за відсутністю практики впродовж останніх років це буде ой як нелегко…
– З такою головою, як у тебе, Мітю, все пригадаєш. Навпаки, приватна практика надасть тобі змогу відновити все, що призабулося, використати накопичений досвід та розібратися у тонкощах специфіки викладання у міській школі. Перед тобою, Мітю, розкриваються широкі обрії. Такий шанс надається один-єдиний раз у житті, і не використати його було б злочином. І ще… Як матимеш змогу, навідайся колись у рідне село… Адже насправді все не так погано, як ти собі вигадав. І у твоїй рідній школі тебе дотепер пам’ятають і поважають…
– А про це ви звідки знаєте?!! Бачу, Дмитре Михайловичу, що часу ви даремно не гаяли!!!
– Нехай це залишиться для тебе таємницею, – лікар поплескав Мітю по плечі. – Вважай, що сорока на хвості принесла…