Мітя від’їжджав наступного тижня. Ми проводжали його всім «Притулком». Баба Галька, сяк-так оклигавши після смерті племінниці, напекла йому в дорогу пампушок. Зібравши докупи всі мої книжки, Мітя зайшов до мене попрощатися.
– Я безмежно вдячний вам, Даро, за все, що ви зробили для мене, – з його очей от-от мали покотитися сльози. Я відвернулася, аби теж не розплакатись – надто звикла я до наших філо– софських бесід затишними зимовими вечорами біля гаряче натопленої грубки… Що й казати, Мітя став мені майже братом, адже ні з ким з притульчан я не говорила так відверто, як із ним. Навіть тоді, коли, трясучись у лікарському «УАЗі», ми прочісували провінційні бездоріжжя у пошуках Мітьової правди, я не усвідомлювала, якою важкою буде розлука. Лишень тепер я по-справжньому усвідомила глибину наших стосунків. – Ви, Даро, принесли у притульчанське життя свіжий подих, навчивши сприймати багато речей цілком інакше, ніж це робилося раніше. Ви навіть уявити собі не можете, як допомогли людям, що знаходяться тут. Я певний, що кожен із них виношує у своїм серці подяку, не меншу за мою, набагато більшу, адже їм важче дати собі раду, ніж мені… Низький уклін вам за це…
Очі були на мокрому місці… Зібравшись із силами, я підійшла до Міті і по-дружньому взяла його руку в свою:
– Ми незабаром побачимось, Мітю, не сумуй… Адже мені так само доведеться покинути «Притулок», як і всім… І доведеться повернутися до міста, в середовище, що виховувало мене роками і водночас відштовхувало… І тоді ми так само сидітимемо вечорами, перелистуючи наукові трактати. Але ти вже будеш не пацієнтом «Притулку», а одним із найкращих вчителів фізики, в котрого є Божий дар прививати своїм вихованцям любов до науки…
…Ми палко потиснули один одному руки… І невдовзі всією громадою довго стояли на дорозі попід воротами, махаючи йому услід – аж допоки Мітін силует не розчинився за обрієм. А він оглядався й оглядався, не вірячи до кінця у те, що його нога ніколи більше не ступить на подвір’я «Притулку». Зайшовши до Оксани попрощатися, вже за кілька годин він вирушив найближчим рейсовим, за кермом якого сидів мій знайомий водій, до міста, стискаючи в кулаці папірець із моєю домашньою адресою та номером Максового мобільного…
…Смерть Естер вибила Броніслава Всеволодовича з колії… Він майже не розмовляв, закинув невідкладні справи, просиджував годинами на цвинтарі, біля могилки, де серед пишних квітів дивилася на нього лагідно і трохи сумно Манюня… Він уявляв собі, як їй там зимно й незатишно, і нікому попіклуватись про бідолашне хворе дитя… Тут він міг виплакатись вдосталь – подалі від людських очей…
Макс не очікував такого від боса, зазвичай незворушного і твердого, мов кремінь. Вочевидь, його з’їдали докори – не догледів таки…
Всі клопоти з купівлі землі та затвердження проекту лягли на Максові плечі. Закупівля будматеріалів, забезпечення вантажівок, бульдозерів та іншої необхідної техніки для будівництва, що мало розпочатися, щойно вщухнуть лютневі морози, відволікало його від спогадів про Естер. Він розумів, що найдієвішими ліками від душевного болю є праця, виснажлива, клопітка, така, аби не залишалося у серці місця для картання себе за причетність до самогубства Естер. Часом вона приходила до Макса у снах, безпорадно простягаючи до нього руки, як тоді, у напівзруйнованій халабуді, захованому від людського ока закапелку серед опалого листя кленів у осінньому парку, і благала: «Обійми мене, Максе… Притули мене до себе так, як чоловік, люблячи, пригортає до себе жінку… Я ж не зовсім тобі огидна, Максе?…»
Він прокидався, мокрий від поту, і довго не міг опісля заснути, нетерпляче дочікуючись ранку, аби втомленим і невиспаним, викликаючи занепокоєння у Лізи, поспішати до невідкладних справ. Лишень заповнивши по вінця простір повсякденними клопотами, йому вдавалося відволіктися від спогадів про пережите жахіття.
Після останніх відвідин «Притулку» Макс вже не мав жодних сумнівів щодо швидкого повернення Дари додому. Для нього було навіть краще, що наразі вона знаходиться там, адже хто зна, чи знайшлись би слова, аби пояснити їй істинну причину безмежної скорботи за Естер. Може, варто було переступити через власну амбітність, дати Естер те, чого вона так ревносно просила і в чому відчувала потребу?.. Адже він міг, знехтувавши неписаними правилами пристойності, дати їй тілесну насолоду… Проте не спроможний був дати їй іншого – любові, якої так бракувало Манюні усе життя… Бо ж докори сумління з‘їдали б його ще більше – за знівечену дівочу цноту, що рівносильно глузуванню над психічним недугом.