…Було цілком зрозуміло, що залишатися далі в «Притулку» я не можу. В моєму становищі потрібен бездоганний спокій.
Звістка про вагітність розлетілася миттєво: балакуча Любаша не вміла довго мовчати. І невдовзі Дмитро Михайлович вже стояв на порозі:
– Даро, мила, я вас вітаю!!! Хоча за логікою речей найпершим мав би привітати вас чоловік. Це є величезний дар Божий, коли жінці дано щастя породити ще одне життя на землі. Моя небіжчиця-дружина цього щастя, на жаль, не зазнала, – Дмитро Михайлович на мить спохмурнів, проте радість від новини була сильнішою, ніж печальний спомин. – І попри те, що мені страшенно цього не хочеться, та я зобов’язаний найближчим часом відправити вас додому, керуючись почуттям обов’язку перш за все перед Максом.
Вперше за весь час перебування у «Притулку» я не пручалася рішенню його покинути…
– Я можу зібрати всіх у їдальні? Лікар сумно всміхнувся: Звісно. Не просто можете, а зобов’язані.
… – Сьогодні ми зібралися з вами востаннє… Наш «Притулок» став справжнім притулком для самотніх душ, котрі так прагнуть щирості й порозуміння, що готові задля цього відмовитися від усіх благ цивілізації. Притулком необігрітих сердець та покраяних доль, притулком трагічних історій і нереалізованих там, назовні, талантів, що виплеснулись щедро саме тут, у закритому просторі, у невеличкому світі, який ми створили власними зусиллями і прагненнями…
Кожен із нас навчився відчувати себе особистістю, оцінювати власну вартісність… Ота вартісність у декого з вас насправді набагато вища, ніж у тих, хто зайняв повноцінні ланки суспільства… Їм зручно обманюватися, ховаючись у непроникні мушлі, аби уникнути докорів совісті та сумління, аби удаваною зайнятістю прикрити невміння бути чуйними та відвертими… Їхня свідомість так і залишиться приспаною, неторканою, якщо ми не зуміємо розбудити її… Тому прошу вас уклінно: БУДЬТЕ МИЛОСЕРДНИМИ ДО СВІТУ!!! Що б не спіткало вас у житті, які б звивисті стежки не готувала вам доля, яке б добро чи зло вас не очікувало на шляху, милосердя – це єдина річ, що вбереже вас від душевної самотності…
Стояла мертва тиша… Лишень баба Галька, як тоді, коли ми вперше зібралися разом і я наважилась розкритися незнайомим людям, тихенько схлипувала в кухні…
… Востаннє оглядаючи своє помешкання, я намагалась запам’ятати все, до останньої дрібниці. Погляд ковзав по кімнаті, вихоплюючи наймиліші серцю деталі: стареньку грубку з різьбяними залізними гратами, яку я навчилась майстерно розпалювати, чудернацький підвісний рукомийник, якому так щиро дивувався Макс, рипуче ліжко, на якому ми з ним тулилися холодної різдвяної ночі… Підсліпувату шибку, по якій звивистими цівками виводила асиметричні візерунки передчасна відлига… Мовчазна Соковиця за нею, що так і не розкрила до кінця всіх своїх таїнств…
Все це наповнило життя новим змістом, проте так і не дало змогу зрозуміти: «Ким насправді ти є, Даро Фішбейн?» Нудьгуючою, зманіженою міським комфортом інтелектуалкою, котра прагне подолати власний егоцентризм шляхом втечі?.. Примхливою дівчинкою, що вперто не бажає дорослішати і чинить цьому безглуздий опір?.. Сентиментальною мрійницею, що так і не зуміла перебороти у собі певні страхи… Психотерапевтом-початківцем, котрий наївно намагається рятувати людство від байдужості?.. А чи просто блазнем, місце котрому щонайдалі від прискіпливої та вимогливої суспільної моралі?..
Видобувши з-під ліжка наплічник, пакувала свій нехитрий скарб: повернені Мітьою книжки, подаровані Оксаною шкарпетки, зібрані Пішті-бачієм сухоцвіти, Гошин ведмедик… Десь із потаємної кишеньки наплічника випав розряджений мобільник, про існування якого давно забула, і ключі від батьківської квартири…
Дмитро Михайлович визвався відвезти мене на автостанцію…
Уникаючи болісного тривкого прощання, я, нашвидкоруч зібравшись, вмостилась на жорсткому сидінні старенького «УАЗу» і востаннє намагалася ввібрати у себе все, що оточувало мене шість місяців поспіль, наповнюючи незнаними досі емоціями, цілком відмінне від міського життя: наш із лікарем будиночок, гору, що схилилася в німому мовчанні над двома могилками, притуленими біля підніжжя. А також людей, до котрих прикипіла душею: Пішту-бачія, котрий спершись на ціпок, розмащував по щоках сльози, Любашу, котра напакувала мені в тайстру особливого цілющого зілля, бабу Гальку, що благословляла мене, хрестячи, як колись Макса, в дорогу… Я розуміла, що ніколи в житті моя пам’ять не зітре отих притульчанських півроку, як і те, що я залишаю тут частку власного серця…