Поодинокі перехожі вже поспішали до сусіднього двору. «Що трапилося? — тривожно запитували вони. — Вбили… Кого?.. Грабіжники…» Важко тупаючи ногами, притримуючи рукою кобуру, спішив міліціонер. Коли Лосько порівнявся з двором Коломийчука, троє цікавих вже заглядали через паркан і хвіртку у двір. Капітан протиснувся поміж ними, необережно штовхнув чоловіка в плащі і зайшов у двір: пробачатись було ніколи. Ті, набравшись сміливості, рушили за ним. Їх зустріло зле й грізне: «Назад!» Посеред доріжки, посиланої піском, що вела до ґанку, темніла постать. Світло з вікна одноповерхового будинку виривало з пітьми лише руку з пістолетом. Біля ніг хтось лежав і, судорожно смикаючись усім тілом, хрипів. Розштовхавши цікавих, підійшов міліціонер. Світло ліхтарика побігло по доріжці і зупинилося на тому, що лежав. Хтось поруч з Лоськом охнув. Люди мимоволі поточилися назад. Закинувши голову, на траві лежав чоловік з перерізаним горлом. Його біла сорочка була залита кров'ю. Кров була й на руках, на обличчі, розповзалася темною плямою по піску. В передсмертній судорозі пальці зарізаного вп'ялися в землю, наче він опирався тій силі, яка могла відірвати його від неї, та так і завмерли.
Погаси ліхтар, сержанте, і звільни двір! — наказав той, що тримав пістолет.
Лоськові не треба було нічого пояснювати. В тому, що лежав на землі, він упізнав одного з співробітників райвідділу — лейтенанта Петра Громова, молодого хлопчину, який недавно прибув з училища. Другий, з пістолетом, був капітан Воронько. Лосько побачив, що його допомога тут не потрібна. Бандит, наскочивши на засідку, зумів утекти. Але куди? Адже минуло не більше трьох хвилин, як Лосько почув перший стогін смертельно пораненого. В сусідньому дворі, невгаваючи, гавкала вівчарка. Вона металася на довгому ланцюгові. За будинком Коломийчука білів високий бетонний паркан станції, а за ним у світлі станційних прожекторів було видно довгий дах пакгаузу. Товплячись, люди відступали до хвіртки. Лосько теж позадкував. Хтось міцно потиснув його за лікоть. Він обернувся і побачив Стефанію Грель. Вона дивилася туди, де лежав Громов. Лосько взяв її за обидві руки і повів геть.
На вулиці біля паркана цікавих стало більше. Серед них Лосько помітив оперуповноваженого Сокуренка в цивільному. Голосно засигналила санітарна машина, а за нею під'їхала інша— з працівниками райвідділу. Люди біля паркана пошепки розмовляли. — Бандерівці. їхня робота, — переконано сказав якийсь чоловік.
— Чепуха! — голосно заперечив йому Лосько. — Вам так і сняться бандерівці! Це карних злочинців справа. Не бачили, чи що, як бритвою по горлі різонули?
Грель здивовано глянула на Лоська, а чоловік в плащі палко заперечив:
— Ви помиляєтесь. Це не рук карних злочинців справа. Методи їхні, згоден, але до чого не вдаються наші вороги!
Міліціонери наполегливо вмовляли людей розійтися.
Грель, здавалося, вже трохи заспокоїлась.
— Який жах! Як ви можете зараз отак спокійно сперечатися? Мені страшно!
— Нічого, дівчино, не хвилюйтеся! — підбадьорив її чоловік із натовпу, — їх найдуть.
— Шукай вітра в полі! — посміхнувся Лосько. — А цей теж роззява: горло підставив!
Відтиснуті міліціонерами, вони втрьох — Лосько, Грель і чоловік, що заперечував, перейшли на протилежний бік вулиці і повільно попрямували тротуаром.
— Це ви даремно, — все ще заперечував капітанові чоловік. — Бандитів обов'язково спіймають. Ви, можливо, не стикалися з цими місцевими «бойовиками» з ОУН, а я їх, слава богу, добре знаю!
— А чого мені з ними стикатися? — потиснув плечима Лосько. — Я в міліції ніколи не служив.
— Ви якось дивно дивитесь на пильність. Я в 1947 році демобілізувався як поранений з військ МВС. Руку мені прострелили, висохла, сухожилля пошкоджені.—Лише зараз помітив Лосько, що права рука його співбесідника лежала в кишені застебнутого на всі ґудзики білого плаща.
— Я ось уже 9 років працюю кореспондентом республіканської газети, — продовжував той. — А все ще тягне на оперативну роботу.
Розмовляючи, вони непомітно пройшли два квартали в кінець вулиці. Їм назустріч майже ніхто не йшов. Грель мовчала, думаючи про щось своє. Лосько все поглядав на її обличчя, на струнку дівочу постать. А кореспондент, мабуть, захоплений спогадами, все продовжував:
— …Я прибув сюди в листопаді 1945 року в 13 бригаду полковника Іванова. Геройський був комбриг…
Дорогу їм заступив паркан, що в нього впиралася вулиця.
— Куди це ми зайшли? — запитав кореспондент.
— А вам куди?