Ягвіц теж звівся. Прекрасно пошитий сірий костюм, що гарно сидів на його стрункій постаті, зараз особливо підкреслював його військову виправку.
— Ні, пане генерале. Я давно поховав своє честолюбство. Не намагайтеся грати і на моїй ненависті до комуністів. Був час, коли я бажав помсти. Але в кращому випадку я зумів лише наслідити, пробачте, нагадити. Комуністи відібрали в мене дідівські маєтки, відібрали батьківщину у моєї матері і розбили мої надії, але я не хочу, щоб вони ще й повісили мене.
— Що за песимізм, Ягвіце! Адже повертаються звідти наші люди, і люди менш досвідчені, ніж ви!
— І я повертався благополучно звідтіля, але ніколи не був наперед упевнений, що це мені вдасться.
— Значить, ви відмовляєтесь?
— Так, пане генерале.
— Боюся, що ми пожалкуєте.
Настала пауза. Уллас підійшов до торшера і вдарив по маленькій єдвабній мавпочці, що була підвішена до абажура. Мавпочка, схожа на негреня, гойдалася і, повертаючись довкола осі, показувала то куций хвостик, то мордочку з білими білками очей і червоними вивернутими губами.
Дивлячись, як смикається іграшка, Уллас, промовив:
— Капітан сорок першої бригади морської піхоти Халдор Фріз заарештований по обвинуваченню в розтраті скарбових грошей. На допиті він зізнався, що взяв 20 тисяч доларів. — Уллас через плече подивився на Ягвіца. — Не марок, а доларів, для того, щоб пустити в оборот на чорній біржі під час вигідної котировки. Хлопець вирішив заробити. Але його підвів один з ділків місцевого валютного бізнесу: він не встиг повернути капітанові гроші до того, як розпочалася ревізія. Сума, як бачите, велика. Над енергійним капітаном, а разом і над його співучасником, нависла загроза покарання. Справу можуть кваліфікувати, як підкопування під фінанси окупаційних військ. Тут постраждає не лише чесне ім'я комерсанта. — Уллас зробив багатозначну паузу. — В кращому випадку співучасникові капітана не минути конфіскації майна. До речі, ця пропозиція вже знайшла підтримку серед багатьох наших чиновників.
Густі брови Ягвіца заворушилися. Уллас вичікувально мовчав. Перестала погойдуватись мавпочка.
— Хочете вдарити мене, як говорять росіяни, карбованцем? — спокійно запитав Ягвіц.
— Ні. Придушимо нашим всюдиходом — доларом.
— Що ж, засіб дійовий. Доведеться мені перебратися в країни стерлінгової зони, — Ягвіц схилив голову і, звівши брови, подивився на Улласа спідлоба.
— А може ми все ж з вами домовимося, що ви з'їздите в ту зону, де діє карбованець? — генерал примирливо подав Ягвіцу руку.
— Можливо. Я ще подумаю над вашою пропозицією, генерале, — сухо відповів Ягвіц. — Не розумію, правда, за віщо стільки уваги моїй скромній особі.
— Ви напрошуєтесь на комплімент? Добре, я буду щирим. Так, у нас є кого послати в Росію, Ягвіц. Є багато — десять, п'ятнадцять, сто чоловік! Але сто фунтів дрібних камінців важать стільки ж, скільки один стофунтовий камінь. І ми хочемо кинути туди один стофунтовий камінь — вас.
— Я ризикую багато дечим, якщо погоджуся на вашу пропозицію, генерале. Тому ви повинні прийняти мої умови.
— Називайте їх.
— Все, що ви обіцяли перед цим, в мої умови не входить. Це; так би мовити, ваша плата за мої труди. А умови такі. Зараз вакантна посада начальника третього відділу у генерала Муррі.
— Я допоможу вам посісти цю посаду після вашого повернення, Ягвіц. Обіцяю, — дивлячись прямо в очі співбесідникові, поволі вимовив генерал.
— Ні, генерале. Якщо я й поїду куди-небудь, то лише після того, як мене призначать на цю посаду.
— Ви боїтесь, що я вас підведу?
— Ні. Я просто враховую той факт, що долею крупного чиновника з офіційного відомства будуть більше цікавитись, ніж долею якогось колишнього есесівця.
— А ви розумієте, що буде…
— …Як я попадуся? — продовжив думку генерала Ягвіц. — Думаю, що саме тому ви й не побажаєте, щоб я провалився.
— Страхуєте себе?
— Хочу мати деякі гарантії. Уллас повільно промовив:
— Гаразд, Ягвіц. Я згоден. Я знаю, що кладу єдвабну попону не на осла. Пробачте за таке порівняння.
Розділ IX
«ПРИВАТНЕ ДОРУЧЕННЯ»
Ягвіц поставив ще одну вимогу: щоб краще справитись з завданням, він повинен знати все.
Затишний хол будинку на Ульріхштрассе нагадував зараз скоріше штаб-квартиру, а не тиху вітальню. На всіх столиках і навіть на підлозі лежали стоси топографічних карт, підшивки радянських обласних та районних газет, кронциркулі, офіцерські лінійки, лупи; кілька папок і книг валялося на кріслах та на дивані.