Далеко в горах сяйнула блискавка. Збиралася гроза. Раптом попереду залунали голоси. Ягвіц причаївся за великим буком. Поміж деревами, метрів за сімдесят від нього, пройшло кілька чоловіків і жінок. Вони голосно перегукувалися, збігаючи вниз крутою стежкою. «Відпочиваючі або туристи», подумав Ягвіц. Він хотів був уже вийти з свого сховища, як появилось ще двоє: дівчина і юнак. Дівчина вистрибцем збігала з гори, б'ючи лозиною по стовбурах і щось весело наспівуючи. Ось вона зупинилася зовсім недалеко від Ягвіца, оглянулася і махнула рукою.
— Колю, наздоганяйте! — гукнула і кинулася вниз, але тут же спіткнулася і ледве втрималася на ногах, вхопившись за гілку. Хлопець, підбігши, підтримав її. Дівчина вже випросталася, але Микола продовжував тримати її за стан. Так мовчки вони і пішли поряд. Ось він невміло притягнув дівчину до себе, схилився над обличчям. Ягвіц побачив, як покірно вигнулося її струнке тіло, але раптом, відштовхнувши хлопця, дівчина вирвалась з його обіймів і побігла далі.
Стояв уже присмерк. Ягвіц не бачив їх облич, лише поміж деревами біліла, віддаляючись, біла сукенька, а за кілька кроків застигла світла сорочка розгубленого Миколи. «Чорти їх носять! Вони, здається, не збираються йти звідси», подумав роздратовано Ягвіц. Тут, в лісі, він не хотів зустрічатися з людьми. Там, внизу, — інша справа. Він стане якимось рядовим радянським громадянином і йому нічого буде боятися подібних зустрічей.
— Коля! Катя! Катюша! Де ви пропали?! Ідіть швидше сюди! Дощ починається!
Микола теж почав повільно сходити вниз. Ягвіц почув його голос:
— Ну, Катюшо, я вас дуже прошу… після відбою… до альтанки… Прийдете?
Потім голоси затихли.
Коли Ягвіц зійшов вниз, було вже біля півночі, Накрапав дощ. Заховавши в кущах чемодан і плащ, він вийшов на широку алею. Востаннє він був тут 19 років тому. Скільки минуло часу, а алея все та ж, Лише ще густішими стали крони старих дерев. І дівчина в білому, зараз там в лісі, була невловимо схожа на ту, давню Марію.
Ягвіц мимоволі ступив кілька кроків по алеї туди, де за поворотом повинна бути вілла його діда. Але відразу ж зупинився. Що за дурниця!. Дід помер ще в 1939 році, коли відбулася націоналізація, а від вілли, певно, лишилися лише руїни.
Але ні, вілла на великий подив Ягвіца, була на місці. Хтось ішов йому назустріч. Ягвіц скочив у кущі і раптом позад нього над самим вухом пролунав тихий голос:
— Тихо! Не ворушись!
Розділ XI
«ЛІСОВА СПАЛЬНЯ»
Головний лікар Клушського будинку відпочинку прийшов на допомогу Карпенкові і цього разу.
Алеєю вони вийшли до річки.
На гарячій гальці загоряли відпочиваючі. Кілька чоловік плескалося у воді біля берега — далі запливати не дозволялося. Гірська ріка могла посередині затягнути у вир.
Збоку, де починався сосновий бір, між двома стовбурами висіла подрана волейбольна сітка. Лунали голоси і дзвінкі удари по м'ячу. Засмаглий міцноногий хлопець в трусах, високо підстрибнувши, «зрізав» м'яч.
— Дванадцять — п'ять! — голосно сказала дівчина в блакитному купальникові.— М'яч — наліво!
Головний лікар блиснув окулярами в бік хлопця і тихо сказав:
— Ото і є Петров, Ви його не ображайте. Добрий хлопець. Потомствений буровий. Я їхню сім'ю знаю ще з довоєнних років по Майкопу. Батько загинув на фронті, посмертно присвоїли йому Героя. Микола в нас другий рік підряд відпочиває.
Хвилин за десять матч закінчився перемогою команди Петрова, В цьому, очевидно, була йога заслуга: нова команда, що почала комплектуватися, запрошувала його до себе. Але Петров не захотів більше грати і підійшов до дівчини в блакитному купальникові:
— Ходімо, Катю, скупаємось. Сонце ж сьогодні яке!
Карпенко раптом відчув, що сонце дійсно палить немилосердіно. Йому так захотілося роздягнутися і ступити босою ногою на гарячу землю, разом з цими хлопцями та дівчатами побігти до річки, пройтись на руках колесом до берега і глибоко-глибоко пірнути в холодну воду. А потім вискочити — і до сітки, різко вдарити м'яча, щоб шідчути своє сильне тіло, щоб і його, Ігоря, — там же, як і оцього спритного парубка, запрошувала до себе кожна команда. Алевін раптом відчув вагу пістолета в кишені. Подивився на руки, побачив чорну, що набилася під нігті, грязюку і посміхнувся.
— Колю! — покликав головний лікар. — Ти мені потрібен.