Районний уповноважений зупинив того, що говорив:
— Доповідайте про все заступникові начальника опергрупи Комітету Союзу підполковникові Карпенкові.
Ігор обернувся і побачив товсту приземисту людину. Права рука його була оббинтована, але він хвацько взяв нею під дашок картуза:
— Капітан Нікольський.
Нікольський запропонував пройти до нього в кабінет. Там_на столі лежали два пістолети «ТТ», німецькй автомат, ножі та інші предмети, вилучені в диверсантів. Карпенко обережно оглянув дві портативні міни.
— Лосько, треба викликати спеціалістів і розібратися з цими «цигарками». Дізнайтесь також, які поїзди були на підході до станції в 21–30—22 години з боку Клуша і які відправлялись зі станції в ті ж години на Клуш.
Лосько вийшов.
— Може, хочете допитати третього, якого ми живцем узяли? — запитав Нікольський.
— Потім. Спершу розказуйте.
Нікольський дістав з бокової кишені гаманець, а з нього витяг невеликий шматочок паперу.
— Ось оцю записочку ми одержали сьогодні вдень. Анонімна. Була в скриньці для скарг, що її ми щодня проглядаємо.
На сторінці, вирваній, мабуть, похапцем з учнівського зошита, квапливо було написано:
«Товаришу начальнику залізничної міліції. Сьогодні увечері злодії збираються на вбивство стражника на мосту, що йде на Клуш. Вони поїдуть поїздом до мосту, зіскочуть на ходу, де й будуть вбивати стражника. Перший злодій в них то є Іван Яцишин. То він говорив про вбивство».
Ні числа, ні підпису не було. Записка була пом'ята і заяложена.
— Я дуже сумнівався, товаришу підполковник, серйозна це записка чи ні,— почав Нікольський. — Спершу подумав, що це або наклеп, або чийсь дурний жарт. Але потім все ж вирішив засісти біля мосту на 10-му кілометрі. Це від станції за півтора кілометра в бік Клуша. Хоч я, признатися вам, не зовсім вірив цим даним, але подумав, що є причина трохи розворушити моїх людей. А то вже дуже їм тут спокійно живеться: ні турботи, ні тривоги — жиріти стали. Ну… вирішив провести своєрідні учбові заняття. Взяв і собою трьох і о 20 годині пішов до мосту. Сховалися ми метрів за сто від мосту, вздовж полотна. Охоронника, що на мосту, не попередили, адже я вважав тривогу учбовою. Сидимо. В 20–35 пройшов вантажний. За ним — ще один, потім — швидкий. Нікого. Ну, думаю, пора згортати ці «маневри». Але потім вирішив ще приміського діждатися, який відходив від станції в 21–20. Отут і почалося. Поїзд майже ввесь на міст виїхав, коли раптом з другого від хвоста вагона хтось зіскочив на ходу. Упав якраз між нами й мостом. Лежить, стогне. Поїзд пройшов. Охоронник побачив того, що впав, гукнув до нього. А той лежить і тільки стогне. Охоронник підійшов до нього кроків на десять. В цей час з того боку насипу, через колію, вискакують ще двоє і — на нього. Вони, мабуть, зіскочили з поїзда по той бік. Охоронник повернувся до них, смикнув затвором. Але тут схоплюється той, що лежав, і теж — на охоронника. Втрьох вони й повалили його. Гвинтівку видерли, під себе підім'яли. Один — той здоровий, що лежить в кімнаті,— кулаком його по толові вдарив і кричить: «Давай швидко, закладай посеред мосту, я цього сам прикінчу!» і ніж дістає.
Ну, тут уже нам не можна було чекати. Здоровенного я, звалив з першого ж пострілу. А другий, в залізничному кітелі, з автомата сіконув— мене по руці вцілив — ну, його теж заспокоїли. Третій стрельнув разок з пістолета і навтікача. Його Іванцов наздогнав. Обшукали трупи і затриманого. Знайшли міни в цигаркових коробках.
— Завтра вранці, капітане, подайте мені детальний рапорт про сьогоднішні події в письмовій формі,— наказав Карпенко. — Повідомте начальству, що справу про диверсію буду вести я. Речові докази й трупи негайно відправте в райвідділ. Подайте мені прізвища тих, що відзначилися в цій операції. Керівництво опергрупи буде клопотати про відзначення вас за проявлену пильність і оперативність. А зараз давайте сюди заарештованого.
Нікольський майже вибіг в кімнати. За дверима пролунав його голос: «Заарештованого сюди!»
Міліціонер ввів хлопчину років 17–18. Очі його були сповнені страхом. Втягнувши голову в плечі, він все намагався прикрити рукою розідрану на плечі сорочку.
Весь вибруднений в глині, він стояв, схлипуючи й тремтячи.
— Прізвище, ім'я? — суворо, але спокійно запитав Карпенко.
Хлопчина стрепенувся.
— Тарас Яцишин. — І раптом упав на коліна. — Тільки не вбивайте мене! — заголосив він. — Я все, все розкажу! Я не хотів… То вуйко Іван примусив!..
Карпенко ступив до нього, взяв за плечі, підняв.
— Ніхто тебе не збирається вбівати, чого ти голосиш!