Рябе обличчя хлопчини, забризкане глиною, було смішне й жалюгідне.
Карпенко позіхнув, щоб приховати несподівану посмішку.
— Бери краще стілець, Тарасе. Давай його сюди. Сміливіше, сміливіше. Тепер сідай. Розмовляти будемо?
— Будемо, — боязливо промовив затриманий.
— В бога віриш? — раптом запитав Карпенко, помітивши під роздертою сорочкою Тараса бруднувату ниточку з маленьким хрестиком.
— Трошки.
— Правду говорити будеш?
— Буду, їй-богу, буду!
«В бога — трошки, а правду говорити — «їй- богу». От і примири це протиріччя!» посміхнувся в думці Карпенко, дивлячись на хлопчину, що все ще схлипував.
— Ось що, Тарасе Яцишиін. Ти не рюмсай. Хустина є? На, втрися і давай займемося справою. — Карпенко дістав з кишені пропахлу тютюном хустину. Вона давно втратила білий колір, і Карпенко усумнився: чи зручно давати цю сіру на колір ганчірочку, що її зовсім недавно ще можна було назвати носовою хустиною. Все ж він простягнув її хлопцеві.
— Не дуже чиста, але це в кишені так вибруднилась.
Тарас сприйняв пропозицію втертися, як наказ. Він старанно потер хустиною під носом, але висякатись не відважився і повернув Карпенкові.
— От і добре. Батько є?
— Є.
— Це він послав тебе на міст?
— Ні. Вуйко Іван. Тато в 1946 році в трибунал потрапили… А тепер додому повернулися. Вуйко Іван кажуть, що за тата помститися треба.
— А батько знав, що ти пішов на міст?
— Ні. Тато з братом не ходять один до одного.
— Посварилися?
Тарас кивнув головою.
Слухаючи хлопчину, Карпенко почав розуміти, що Іван Яцишин, рідний дядько Тараса, і Коломийчук часом давали хлопцеві невеликі завдання: то порахувати танки й гармати, що проходили через село під час маневрів, то з'їздити у Львів і по дорозі подивитися, чи не появився де новий аеродром, то купити батарею для радіо.
Нещодавно повернувся з ув'язнення батько. Тарас хотів похвастатись перед ним своїми «подвигами», але дядько заборонив йому це робити. З братом батько відразу не полагодив і суворо наказав синові не зустрічатися з дядьком. Але Іван вже прибрав до рук племінника. І от позавчора дядько викликав Тараса до себе. У нього був Остап Гак. Прийшов Коломийчук і наказав їм висадити в повітря залізничний міст. Коломийчук про щось поговорив в дядьком і пішов, залишивши їм вибухівку і гроші. Сьогодні ввечері Тарас, дядько й Остап, озброївшись— автомат дядько ніс в мішку— сіли на поїзд, а біля мосту зіскочили на ходу й напали на вартового, але їх підстерегла засідка. В Тараса почали стріляти — і він кинув зброю.
Було схоже, що хлопчина говорить правду. На Карпенка неприємне враження справила його заляканість, наче він все чекав, що його ось-ось почнуть вбивати.
— Відправте хлопчину в райвідділ, — наказав Карпенко Нікольському.
Карпенко з райуповноваженим вийшли на ледь освітлену безлюдну площу перед вокзалом. Підійшов Лосько.
— Я викликав на завтра мінерів з військової частини. Тих, які обстежували міни, вилучені в «Глухонімого». А з поїздами справа така: в 22–25 з Клуша на Стопачі через міст пройшов військовий ешелон.
— Невже вони не знали часу руху поїздів? Яка рація висаджувати міст за годину до появи поїзда, до того ж за півгодини на мосту повинні були змінитися вартові? Та й вибух би цей тут почули. Ні, вони повинні були знати про це. Ці три — люди Коломийчука, а він знав усе. Значить — тільки міст і все? Нічого не розумію.
— Так, так, — обізвався райуповноважений. — Висаджувати просто так міст їм не було рації.
Пішли через площу. Біля зачиненого кіоска блимав вогник — хтось курив. В темряві лише вгадувалися обриси постаті. Коли вони порівнялися з кіоском, вогник метнувся до них.
— Товаришу підполковник! — неголосно покликав той, що курив. — Пробачте, можна вас на хвилину?
Людина потрапила в смугу світла, і Карпенко побачив, що це старший сержант залізничної міліції. Всього було зовсім молоде обличчя.
— Ви хотіли щось мені сказати?
Хлопець завагався. Карпенко перехопив його насторожений погляд — через плече, в бік вокзалу.
— Йдіть у райвідділ і там зачекайте на мене, — прийшов йому на допомогу підполковник. І, повернувшись до райуповноваженого, запитав — Товаришу майор, хто зараз у райвідділі?
— Лише вахтер внизу, — зрозумів його майор. — Але він хлопець мовчазний.
Коли Карпенко зайшов до кабінету райуповноваженого, старший сержант, що сидів на канадці, схопився. Карпенко жестом запропонував йому сідати, взяв стілець і сам сів навпроти.
— Ну, познайомимось поближче. Звуть мене Ігорем Олександровичем, прізвище — Карпенко. А звання моє ви вже знаєте, хоч я ходжу тут в штатському.