— Наш солдатський зв'язок працює бездоганно, — посміхнувся старший сержант. — Особливо, коли начальство приїжджає. Старшин сержант залізничної міліції Іванцов Мирон Михайлович, — . раптом спохватився він, — 1930 року народження, в міліції служу два роки, відразу ж після того, як демобілізувався з армії. Я тутешній, з села Гаї, Стопачинського району.
— Це, ви затримали «Глухонімого»? — поцікавився Карпенко. — Куріть, куріть, — дозволив він, побачивши, що Іванцов дістав і знову заховав сигарети.
— Так, це ми разом з солдатом Басаджієвим з прикордонного загону. Тільки я не про те хотів, товаришу підполковник. Не знаю, як вам і сказати. Може, мені здалося. Коли ми вчотирьох з капітаном Нікольським замаскувалися в засідці біля мосту, а потім побачили, як бандити напали на вартового, то відразу ж хотіли побігти йому на допомогу. А капітан говорить: «Не треба, почекаємо ще трохи. Може, їх не троє, а більше». А тут я дивлюся, вартового ось-ось заріжуть, а капітан все «підождіть» та «підождіть». Ну, я не міг того допустити, щоб на моїх очах людину вбивали, і вистрілив. Тут, звичайно, всі кинулися вперед без наказу капітана. Хто вбив другого бандита, я не розгледів, а третій — Тарас Яцишин, я його відразу впізнав, він з нашого села, злякався, кинув пістолет і руки підняв. Тут підбігає капітан і з ходу з пістолета прямо в Тараса. Я кричу: «Що ви робите?» А він — знову. Метрів за п'ятнадцять двічі стріляв, та все мимо. Я не витримав і вибив у капітана з рук пістолет, а він на мене: «Посаджу! Диверсантів захищати, сякий-такий! Всі ви тут бандити!» Це він щодо мого місцевого походження. Ладно. Я, звичайно, на ці слова уваги не звернув — в запалі людина мало що сказати може. Тільки от навіщо він у беззбройного стріляв, коли той вже й руки догори тримав? Адже хлопчина беззбройний. Може, я все це вам даремно говорю, може, в бою воно таке й трапляється, — я на фронті не встиг побувати…
— Ні, правильно ви зробили, Мироне Михайловичу, дуже правильно, що прийшли до мене. До речі, ви не помітили, хто поранив Нікольського?
— Поранив? Це ви про руку, мабуть? Так він же її об камінь забив, коли на землю упав! Спіткнувся, мабуть, чи від кулі ховався.
— Скажіть, товаришу Іванцов, як у ваш лінійний пункт надходять скарги?
— А в нас спеціально для цього скринька біля дверей висить, щоб громадяни завжди могли скаргу вкинути чи листа опустити. Наприкінці дня, годин у 18, я відкриваю скриньку і що находжу, реєструю в книзі скарг та пропозицій. У нас така книга ведеться.
— А чому саме ви відкриваєте цю скриньку?
— Та я за канцелярію начеб по сумісництву відповідаю. Адже секретар нам не положений. От і доручили цю справу мені.
— А капітан Нікольський сам ніколи не займається цим?
— Та що ви! — аж розсміявся Іванцов. — От лише сьогодні він запитав у мене: «І навіщо отут ця шпаківня висить?»
— А ви сьогодні, правда, це вже вчора, — поглянувши на годинника, поправився Карпенко, — не заглядали до скриньки?
— Як же — заглядав! Я в цій справі акуратний. Ось навіть ключі від неї при собі ношу.
— Які ж скарги й листи були вчора виявлені в скриньці?
— Та ніяких. Ось уже тижнів три, як та скринька порожня.
Карпенко закусив губу.
— Так? Ну, не буду вас більше затримувати, Мироне Михайловичу.
Уже давно затихли в коридорі кроки сержанта, а підполковник все ще сидів, суплячись та потираючи долонею чоло.
Вранці Карпенко чекав від Степаничева відповідь на свою шифровку, але генерал чомусь мовчав. Лосько морочився над цигарками «Казбек». Районний уповноважений уточняв, хто такі забиті, провадив обшуки в їхніх хатах, фіксував показання Тараса Яцишина, з Нікольським ходив до моста і потім гнув спину над схемою місця події.
На кінець дня папка добре таки розбухла. Тут було все, починаючи з зізнань Марії Кравчук і рішення про розшук Коломийчука до висновку судмедексперта і багатьох фото забитих бандитів, їх зброї й спорядження.
Документи про «Начальника» й Старий схрон Карпенко тримав у себе окремо.
Невелика кімната, де зберігалися речові докази, була захаращена. В одному кутку лежав великий парашут, десантний^ ранець, банка з-під консервів — майно «Начальника». В іншому, на столику, — автомат, пістолет, ножі — зброя людей Коломийчука. Окремо лежала бритва і пістолет «Браунінг» в кобурі. Доказів злочинної діяльності «Начальника» та Коломийчука було більше, ніж потрібно. Не було лише самих злочинців і, що найгірше, неможливо поки що було попередити їх нові злочини.