В полудень задзвонив телефон. Ігор незадоволено покосився на нього, але трубки не зняв— вирішив, що це до райуповноваженого. Але телефон не замовкав. Дзвонив черговий Стопачинського райвідділу міліції. Він доповів, що півгодини тому мисливська собака бухгалтера райспоживспілки наткнулася на труп чоловіка в лісі біля Клуша. Бухгалтер повідомив про це дільничного міліціонера. Туди збирається зараз слідчий і судмедексперт.
Подумавши, Карпенко відповів: — Нехай їдуть. Я поїду слідом. Він швидко зібрав папери, замкнув їх до сейфа.
На путівці за два кілометри від Клуша його зустріли дільничний міліціонер і два понятих.
Вони показали дорогу. Праворуч від путівця, де темніли пеньки зрубу, темний ліс тягнувся вгору. Його зелене тіло прорізала просіка з рідкими слідами коліс.
Кроків за сімдесят від просіки, в хащах, ввіткнувшись обличчям в мурашник, животом донизу, лежав мертвий. Біля нього навпочіпки сидів лікар і підкидав до невеликого багаття гілочки: труп окурювали димом, щоб відігнати мурашок, що покрили тіло. Руки мертвого були підібгані під груди, наче людина вже падала мертвою і не встигла їх випростати. Зримих слідів боротьби не виявили. На мертвому були зношені кирзові чоботи, штани в старих латках, біла полотняна сорочка. Поруч валявся вилинялий гуцульський капелюх.
Коли судмедексперт перевернув труп обличчям догори, Карпенко відчув, як поруч здригнувся молоденький слідчий з університетським ромбиком. Ігор побачив його поблідле чоло і горло, що судорожно ковтало слину. «Здається, він зараз не витримає», подумав Карпенко і повернувся до нього:
— Товаришу лейтенанте, треба організувати якийсь транспорт. Труп заберемо в морг. Займіться, будь ласка, цим.
Слідчий вдячно поглянув на підполковника і поспішно сховався за деревами.
Видовище й справді було страшне. Обличчя мертвого, з'їдене мурашнею, являло собою кашоподібну масу, по якій ще повзало кілька комах. Про риси обличчя нічого було й говорити. І Карпенко зрозумів, що впізнання трупа буде справою не легкою.
Дільничний уповноважений кріпився, намагаючись вдавати з себе оперативника, який і не таке бачив. Але це йому не вдавалося. Не по собі було й Карпенкові. Лише судмедексперт з жвавою цікавістю схилився над трупом. Він уважно обмацував те місце, яке колись було шиєю.
— Дивіться, зашморг! — наче зрадівши, звернувся він до Ігоря. — Задушений своєрідним джгутом. А ось і шматок палиці, якою закручували шворку на його шиї. Ось він! А сама шворка глибоко в'їлася в м'язи.
«Старий бандерівський спосіб: зашморг на шию і—обличчям в мурашник. Маленькі комахи спотворюють обличчя», подумав Карпенко. Він присів навпочіпки біля лікаря.
— Скажіть, лікарю, а інших пошкоджень немає? Його, мабуть, спершу приголомшили, а потім уже… Не могла ж доросла людина без боротьби ось так взяти і дати задушити себе так примітивно!
— Природно, — згодився судмедексперт. — Можливо, щось знайдемо в черепі. Адже поза яка, лиш погляньте! Упав ниць, наче звалився. Сліди удару треба шукати на голові, позаду.
Мертвого обшукали, але нічого не знайшли. Експерт вважав, що смерть настала приблизно добу тому. Повний висновок він зможе дати лише після розтину.
Під'їхала вантажна машина. Труп обгорнули в рогожу, положили в кузов.
— Їдьте, — звернувся до експерта Карпенко. — Ми ще тут трохи понишпоримо… Прихопимо з собою понятих.
Так нічого й не виявивши, Карпенко вибрався на дорогу, пішов і напрямі Клуша. Лейтенант і дільничний вирушили на Лани.
Карпенко йшов повільно, роздумуючи над ситуацією, що складалася. Вбивство, врешті-решт, могло бути карним злочином, А він зав'язне в цій справі і втратить дорогий час. Може, віддати все на руки міліції? Ні! До впізнання трупа цього робити не варт, А доки впізнають…
Ігор вже порівнявся з першими будинками, коли почул пищання мотопилки. Він повернув до лісорубів…
За сорок хвилин разом з високим рудоволосим хлопцем він зайшов до сільради. Секретар, познайомившись і його документами, залишив їх удвох.
— Значить, години в дві — пів на третю цей красивий громадянин в плащі вийшов, з лісу і запитував у нас дорогу на Лани? Так?
— Так точно, — відповів лісоруб.
— А коли-небудь взагалі ви його бачили?.. Ні? Може, ви ще щось пригадаєте? Адже тут будь-яка дрібниця парта уваги, а вони найшвидше забуваються. Ну, може що було ще на ньому або при ньому?
— Та начебто нічого. Попросив я в нього газетку на цигарку» а він мене «Казбеком» хотів угостити. Та проти нашого самосаду хіба цигарка вистоїть! Дай мені на закрутку шмат газети, пожартував трохи і пішов.