В двері постукали.
— Зайдіть!
Посильний від судмедексперта приніс акт обстеження трупа.
В акті після прізвища експерта і пунктів, що в них посилалося на підставу експертизи, час і місце, лишились пропуски: тут повинні бути прізвище, ім'я, по батькові й інші дані про мертвого. Але їх поки що не було. У висновку констатувалось, що смерть настала в результаті насильного задушення добу тому, тобто вчора біля двох-трьох годин дня.
Смерті передувала втрата свідомості від оглушення. Про це свідчила вм'ятина на черепі, викликана ударом важкого предмета по потилиці.
Тут же було сказано, що покійник хворів право- стороннім туберкульозом легенів, про що свідчив пневмоторакс, але це не могло ні обумовити, ні прискорити смерть.
Карпенко відклав акт і задумався. «Пневмоторакс». Де він зустрічав це слово? Адже зустрічав, і зовсім недавно. Він заплющив очі і поклав обличчя на долоні: треба було зоровою пам'яттю побачити це слово. «Пневмоторакс»… було написано синім чорнилом… І раптом він пригадав де: в особистій справі Коломийчука! Ось він: листок по обліку кадрів (пальці похапцем гортають сторінки), карточка медогляду і це слово. Так, але ж туберкульозних із цим, як його… пневмотораксом — сотні! В карточці значиться, що останнє піддування плеври було зроблене 6 липня.
Захопивши ці папери, підполковник поспішив до судмедексперта.
Пізно вночі Карпенко повернувся до готелю. Лосько довго відчиняв йому двері, намацував вимикач і слав чортів.
— Стасю, вчора опівдні в Клуші був забитий Коломийчук!
— Ти мені проти ночі таку купу новин не висипай. У мене в голові ще сон бродить. Поступово давай…
І Карпенко став розповідати.
Лосько слухав його і кивав головою. Важко було зрозуміти, згоден він з тим, що йому розповідають, чи ні. В усякому разі, він не перебивав і не запитував нічого. Тільки зауважив:
— Хіба один Коломийчук туберкульозний? Сотні! Тут у тебе щось не клеїться.
— Клеїться, Стасюі Дуже клеїться! Експерт встановив, що плевру забитого піддували тиждень тому. В Стопачах одна-одиісінька медуста- иова. Я запросив звідти лікаря, який цим займається. Запитав, скільки у нього на облікові хворих з пневмотораксом. Говорить — шість. Чотири дівчини і два чоловіки. Один з них — юнак років сімнадцяти, другий, говорить, мужчина років сорока — сорока п'яти. — А прізвище? — запитую. — Коломийчук, шляховий майстер. — Веду цього лікаря в морг. Але по обличчі там впізнати нічого не можна — мурашня поїла. А лікар покійника на бік перекинув, подивився і говорить — Він. Я його тиждень тому піддував. — А не помилились? — запитую. Розсердився. — Молодий чоловіче, — говорить, — бачите у покійника шрам на боці, ребра немає? Цю операцію робив я. Вже що, що, а свій шрам, слава богу, і через двадцять років впізнаю на кому хочете. Я оперував йому легені три роки тому. Я кожен місяць промацував цей бік на медоглядах. Напам'ять ці родимки знаю. — Дійсно, в особистій справі Коломийчука є карточка медогляду, а там навпроти шостого числа липня місяця — підпис цього лікаря. Ну, вік експерт визначив — співпало, правда, помилився на рік. Зріст теж збігається.
Лосько чистив мундштук тоненьким дротом і мружачись, час від часу дивився в нього навпроти світла.
— А він же потрібен був нам живим, — сказав капітан, продовжуючи вибивати з мундштука нікотинові пижі.
— А комусь це було зовсім не потрібно, навіть протипоказано, — в тон йому відповів Карпенко.
Лосько здивовано звів брови:
— Ти думаєш…
— Умгу, — кивнув головою Ігор, кусаючи дубами сірника. — Не тільки думаю, а бачу: забили, а потім — обличчям в мурашник. Ці кузьки обгризли б його до черепа. Не лише слідство — рідна мама не впізнала б.
— Вбивця ховав «портрет»?
— Так. Якщо це не «Начальникова» робота, то когось з його підручних. Коломийчук уже був їм не потрібен, а попадись він нам — міг би переплутати карти «Начальника».
— Швидше всього, що це зробив сам «Начальник». Навряд, чи він доручив би комусь прибрати свідка: знову залишиться свідок.
— Так, ти маєш рацію. І здається мені, що «Начальник» засів у Вишгороді.
— Чому?
— На це останнє побачення з Коломийчуком він приїжджав з Вишгорода…