Карпенко, слухаючи розповідь чорноволосої людини з міцними червоними руками, обвітреним обличчям, думав, якою була б їхня зустріч десять років тому? В якомусь лісовому урочищі його Когут або він Когута сіконув би з автомата й розмові кінець! Що ж привело його сюди? Розуміння безнадійності боротьби, якій він віддай багато років, чи бажання просто виторгувати оцією явкою з повинною спокійне життя в майбутньому? Чому він прийшов саме сьогодні, а не рік, два, три тому? Когут викладає лише факти. Мова його спокійна, наче він читає вголос книжку. Він пригадує день за днем, рік за роком своє життя, він ще не знає його до кінця, бо притком сюди, до оцього молодого підполковника, як злочинець. Він пригадує про те, що в 1944 році, коли Радянська Армія погнала німців з Західної України, керівництво ОУН наказало почати жорстоку війну проти… Совєтів. На той час він уже був курінним.
— Командував я пробивним куренем — по- вашому, ударним батальйоном. І от прибув новий командуючий — Павло Онацький — «Вітер». В перший же день він зібрав всіх курінних І сказав, що з поляками німці покінчили, тетер з божою поміччю ми повинні очистити галицьку землю від усіх, кого запрошували і хто сам прийшов. «Москалів, — говорить, — гнати треба». Він умів добре плести байки, пся крев!
До різдва повернувся з російської армії мій старший брат Стефко. Пішов він з вами в сорок першому. Повернувся без руки, дослужився до офіцера. Що за людина була! Я до нього ще з дитинства, наче до тата, серцем приріс. Надійного розуму людина. Стали мені передавати, що Степан народ проти нас гуртує, відмовляє продукти і фураж нам давати. Не вірив я. Одного разу викликав мене «Вітер» і каже: «Ти хоробра й заслужена у нас людина, а брат твій поводить себе негоже. Піди до нього, поговори з ним. Скажи, що нам зараз час разом бути, а він в чужого воза впрігся. Коли б не підірвався». Я й пішов з цим дорученням до Степана, Не гадав я тоді, що рідний брат мій може думати інакше, ніж я. Зустрілися ми братами, а розійшлися ворогами. І все, що на прощання сказав він мені, це: «Дурень!» Пішов я від нього сумний. Брат залишився вдома, а я, наче вовк той, — до лісу. Всю дорогу йду й думаю, хто ж із нас не в ту дуду грає: я чи Степан?
І знову Когут недовірливо звів очі на Карпенка: вірить той йому чи ні.
— Я, громадянине підполковник, не до попа прийшов, а до вас. Так що руки не ховаю: кров є, присохла, і так, що не відмиєш відразу. Але говорю, як на сповіді, В березні сорок п'ятого року на благовіщення послав мене «Вітер» ще раз до Степана, щоб попередив брата: він весь район проти нас підняв. Вислухав мене Степам і вигнав, Через тиждень пішов я з своїм куренем за сто кілометрів, а коли повернувся, мені на вухо й шепнули, що за наказом «Вітра» мій брат Стефко забитий. Пробили йому груди в двох місцях дротом, а на спині вузлом закрутили і ще живого привезли до схрону. Катував його сам «Вітер». То, прошу вас, брехня, що у війні брат на брата йде. Взяв я автомат і до «Вітра», а його немає. Утік з головною групою на кордон. Утік, пся крев, за день до того, як я повернувся! Шукав я його місяць. Добру смерть йому за цей час придумав. Залишилося від мого куреня шість бойовиків. Невмивані й голодні, обнишпорили ми весь Воронячий ліс, а «Вітра» так І не знайшли. Так я ще пожив у лісі з півроку. Три моїх товариші пішли до Совєтів з повинною, два попрощалися й на чеський кордон вирушили, а один помер від сухот: вовчого життя не витримав. Так я лишився сам. Дістав документи на ім'я Шпака і переїхав сюди. Одружився. Довго надіявся зустрінути «Вітра». Вночі все бога молив, щоб цей катюга приснився: боявся, що його морду забуду. Убив би я його. І от вчора зустрів.
— Чому ж ви не вбили?
— Це було б тільки за брата, А тепер я хочу за всіх! І за ваших, і за наших! Не завжди ж до старої бороди та старий розум. — Когут випростався і спокійно зустрів уважний погляд Карпенка. — От і прийшов я до вас, громадянине підполковник.
— А чому не раніше?