– Ясир! Ясир! – горлали татари на конях. – Одвеземо в Бахчисарай! У Кафу! Гребтиме галерником на галері.
– Ви, холерники, я вам покажу галерника! Нащо мені ваша галера, коли маю «Волгу», хіба вам повилазило, ген стоїть під грушею.
– У рабство! – аж пінився, витріщаючись, мов дідько, отой клятий песиголовець, що тримав у лівій руці кінець аркана, а в правій татарську шаблю, що зблискувала водяною синню дамаської сталі. – Хай зогниє в кайданах!
– Побешкетували, хлопці, й годі!–спробував я вдатись до розсудливого мирного тону. – Я іноді теж люблю пожартувати, бо в душі не бюрократ.
– А тепер додому, до Ногайського ханства! – скомандував їхній ватажок і смикнув за аркан так, що в мене очі полізли на лоба, як жабенята на слизьке.
– Сказилися! Подуріли! Яке Ногайське ханство! – хрипів я, ледь перебираючи ногами, щоб утрапити за конем, що спритною ступою ступав у табуні. Вершники гомоніли між собою якоюсь чудною мовою, з якої не можна було втямити й словечка.
Невже вони, злої личини діти, й справді отак візьмуть мене у ясир і потягнуть у шовковій петлі до Ногайського ханства? А що, коли стався неприродний катаклізм і якісь уламки минувшини, добре зберігшись, подекуди ожили, стали дійсністю – й ось я одним із перших громадян зіткнувся з усією жорстокістю цієї дійсності?
Маячня, та й годі, бо чому ж тоді реактивний літак летить у небесах? У пору татарських набігів на Україну реактивні літаки над зграями степових зайд не літали. Та й сталеві коні, себто трактори, тоді на колгоспних ланах не водились, бо до перших тракторних заводів було ще далеко, як і до колективізації.
До гаю темненького наближались, із якого спів солов’їний линув та багатоголосе зозулине віщування довгих літ (кому – цим зайдам чи мені?), як раптом стіна гаю немов провалилася зсередини і прямо на нас... поринув загін кінних вершників. Загін, може, був і малесенький зовсім, та появився з гаю так несподівано, мчав уперед так стрімко в грізному мовчанні, довгі шаблі над схиленими до кінських грив головами палахкотіли з такою смертельною одчайдушністю, що я відчув: ось і настав мій кінець на близьких підступах до благословенної Яблунівки. Страху не було, перед внутрішнім зором із калейдоскопічною швидкістю не проносились картини прожитого життя. Ось тільки в пам’яті монотонною струною бриніли чиїсь поетичні рядки: «Не йди, кохана! Чуєш, зачекай! Прошу – любов’ю. Поглядом. Рукою. Моя душа – мов голуба ріка простелеться, щоб бігти за тобою». Губи тремтіли, мов осикові листочки, й шепотіли: «за тобою... за тобою... за тобою».
І враз я відчув, що зашморг на моїй шиї ослабнув, вільніше дихнулось, а шовковий аркан довжелезною змією згорнувся коло моїх ніг... Зграя степових посіпак щодуху тікала, не зважившись вступити в люту січу зі своїми ворогами, й татарські коні, стелячись животами по високій траві, аж вгинались під тілами вершників, котрими тепер правив страх та бажання врятувати свою шкуру. Зраділий від несподіваного порятунку, я дивився їм услід, а що очі сухі плакати не могли, то боляче пашіли, наче сіллю посилані.
Мої рятівники сиділи на червоних конях, мов улиті. Голені та круглі, мов кавуни, голови, довгі оселедці в’ються за вуха. У вишитих сорочках та в чумарочках, підперезані зеленими, вишневими та червоними шовковими поясами, інкрустовані сріблом піхви стримлять уздовж ніг, а блискучі шаблі грають у руках, наче з самого сонця куті. Збруя кінська цяцькована коштовними прикрасами – видно, не теперішня легка промисловість трудилась, виготовляючи ширпотреб для трудящих, а заморські майстри за срібло-злото.
– Визволили тебе від бусурманів, небораче, – озвався молодий красень, чия ліва щока була навскоси у якійсь битві порубцьована ударом ворожої шаблі. – Тепер ти вільний, як вільний степ наш український.
– Як сизий сокіл у піднебессі, – докинув його русявий побратим, що мав чорні в’юнкі вуса на довгобразому обличчі, оповитому вічною зажурою.
– Вільний як мисль, – додав їхній вірний товариш, побитий віспою і з такими пухкими губами-вареницями, що вони добру половину побитого віспою обличчя ховали від чужого ока.
– Хто ж ви такі, люди добрі, що порятували від бусурманів нечестивих? – поспитав я, мимоволі переходячи на їхній велеречивий та патетичний стиль. – Кому шану маю скласти за порятунок?
– Ми вільні козаки в цьому степу вільному, – привітно відказав молодий красень, і голос його бринів малиновим дзвоном. – Бережемо край рідний від невірних, визволяємо з ярма турецького, з каторги бусурманської братів своїх із Великого Лугу та всяку сірому, таку, як ти.