– Я бачив знімки вашого копенгагенського пам’ятника, Хомо Хомовичу. Либонь, датському скульптору найдужче вдався ваш образ.
– Та ні, той скульптор усю свою душу вклав ув образ телиці, яку я веду на налигачі, – заперечив Прищепа. – А чому так поталанило з телицею? Бо в Данії знаються на тваринництві, шанують худобу.
– Авжеж, телицю для прототипу не довелось шукати за морями.
Я приглядався до знаменитості. Вже посічене сивиною волосся стріхою звисало над вухами, що стирчали, мов кажанячі крила. Не довгобразий і не круглий з обличчя, а якийсь пукатий: щоки понадимались, наче хотіли повтікати з хазяйства. Ніс скидався на морквину, яку на кінчику сточили голодні миші. Соковиті губи мерехтіли тугим кораловим сяйвом – це були чутливі губи життєлюба, його майстерний інструмент. І здавалось, то не Хома дивиться своїми жолудевими очима, а химерна чоловікова душа, що сховалася в оболонці тіла, насторожено й пильно позирає на світ. Присадкуватий, окоренкуватий, з вигнутими коромислом плечима, з діжкуватими грудьми (п’ятивідерними, а то й шестивідерними), він аж ніяк не нагадував Гомера із Яблунівки, а звичайнісінького дядька. Звичайнісінького дядька, який справді знає вила й сокиру, долото й шило, фуганок і струганок, граблі й косу, а не письменницьке перо чи друкарську машинку. Лукавий та ще й невірний Хома не квапився сходити з п’єдесталу.
– Я, може, й не залазив би сюди, – зізнався з наївною, дитячою усмішкою, – якби Мартоха не просила. Мовляв, посидь, Хомо, а я стану й помилуюсь. Ну, звісно, як жінку не послухати. Сяду, посиджу, а вона тішиться.
– Часто сидите?
– Трапляється... Позавчора в дощ сидів, бо піонери зі школи навідувались, мав догодити малечі.
– Маєте улюблену позу? Сьогодні я вас побачив у позі мислителя.
– Сядеш і в позу мислителя, коли треба поміркувати над тим, чи вистачить комбікормів худобі і свиням. А чи опосідають голову думки про арабів, про долю палестинців... А як погарикаюся з жінкою, теж тікаю на п’єдестал. Стану і стою, наче бовван. А вона перегнівається, то приходить просити, щоб до хати йшов, бо вже вечір чи ніч надворі. То я не озиваюсь. Бо де це бачено, щоб пам’ятники говорили. Зголоднію, то Мартоха їсти винесе, а я до харчів і пучкою не торкнусь, бо який же це пам’ятник у світі їсть хліб із салом чи лемішку лигає? Я бував по всяких закордонах у війну, то не бачив. І в нашій країні не водиться. Ось узяти до прикладу Петра Першого в Ленінграді. Вже, кажуть, давненько стоїть над Невою, а й ріски в роті не мав, а кінь його ні вівса не бачив, ні води, хоч і річка близько. Отож і я на п’єдесталі такий, як усі пам’ятники на білому світі. Стовбичу, поки Мартоха переказиться і перегнівається, а тоді вже спускаюся на землю. На землі знову і їм, і п’ю, як усяка людина. Та й треба надолужити згаяне за той час, що сидів на п’єдесталі.
– А які, Хомо Хомовичу, є ще пози у вашому арсеналі?
Прищепа став жвавий, мовби чорт пугою вдарив, і лице його засвітилось ювілейним карбованцем. Підморгнув мені змовницьки:
– У моєму арсеналі їх багацько, як за копійку часнику. Тут що важить? Буває, важить настрій – у доброму можу стати в таку позу, що любо-дорого серцю, а в кепському – то й поза кепська, бо, може, мені тієї пози треба, як п’ятого колеса. Голодний чи ситий – теж залежить. Поки живий, то можу бути на п’єдесталі, як хочу: і прямо, і криво, і навколішки, і навлежачки. – Він пирснув сміхом, наче пшоном сипонув по блясі. – Недавно один із районної газети навідувався, просив стати на п’єдесталі в позу войовничого гуманіста нашого часу, щоб, значить, по очах можна було прочитати, що, може, мені з усякими людиноненависниками не по дорозі.
– Й ви стояли в позі войовничого гуманіста?
– Мусив стати, щоб той журналіст одчепився, бо він мені потрібен, як кобилі трясця... Поки правління бариться з пам’ятником, то повинен сам стояти, адже народ просить, а народ хіба можна не уважити? Я ж бо з народу вийшов, плоть од плоті його, хіба не видно?
Крекчучи, Хома Прищепа спустився з мурованого п’єдесталу. На землі уже не був такий монументальний, як недавно, – па землі він був весь земний.
– А настане та пора, – мовив із замріяною зажурою, – коли отак стану на цьому підмурівку – і вже ніколи не спущуся додолу, не подамся ні до Мартохи, ні до колгоспу, не візьмуся ні за вила на корівнику, ні за ложку в хаті... Стоятиму у віках!
– А вже зараз хочете бодай трохи постояти у віках?
– Кажу ж, не хочеться – зітхнув. – Та доля не обмине й не одцурається, почекаю.
Хома Прищепа, либонь, читав мою душу, як батюшка в церкві читає євангеліє, бо, лукаво стрельнувши очима, сказав: