Від щирого співчуття до безробітних і до їхніх голодних малих дітей у чарівної Мейдж у голосі забриніли істеричні нотки, проте ці істеричні нотки не пригасили струмування еротичної радіації в кожному слові. Грибок маслючок слухав секс-бомбу, нестямними очима блукаючи по незчисленних шкатулках-саркофагах із законсервованими нирками, а де він був думками? В тих довгих чергах, що зміями повитягувались коло бірж праці по містах-мегаполісах? У трущобах Сан-Пауло чи Ріо-де-Жанейро? У покритих кокосовим листям хижках диких африканських племен? На тихоокеанських атоллах, на яких після випробування атомної зброї й по нинішній день в усьому живому не здатна врегулюватись генетична програма, створена тисячоліттями еволюції живої матерії? Де в цю мить був Хома, грибок маслючок, старший куди пошлють, великий мандрівник?!
Пригноблений, у трансі, майже нічого не помічаючи, він подався слідом за Мейдж до іншого відділення, де зібрано велетенську колекцію очей. Вилучені з очних ямок черепів і поховані в прозорих саркофагах-капсулах, обладнаних для їхнього ідеального зберігання, вони скидались на дивовижні плоди, що виросли на дивовижному дереві. І важко було сказати, що це дерево – людина. Гак, це дерево – людина, котра добровільно чи з примусу продавала чи віддавала одно, а то й двоє очей. І це дерево-людина зросло в джунглях сучасного цивілізованого світу.
Карі, сині, зелені, голубі, блакитні, золотаві, сірі – вони дивились на Хому з якогось несправжнього життя і несправжньої сутності, і грибок маслючок зовсім розгубився під тими назавжди осклілими, холодними поглядами, йому не вірилось, що до цих очей, у їхні погляди колись повернеться тепло, що вони знову зможуть виражати ніжність і любов, гнів і ненависть.
– Ці очі в прекрасному стані, – щебетала Мейдж, нітрохи не переймаючись душевним сум’яттям яблунівського колгоспника. – Пригляньтесь до білкової оболонки чи рогівки – вони бездоганні в кожного окремого екземпляра. А зіниці, а кришталики, а війкові м’язи, а сітківка, а зорові нерви! Фірма гарантує не тільки ідеальний стан зберігання свого товару протягом багатьох років, а також і прекрасні функціональні здатності, коли товар фірми стане власністю клієнта. Тут можна підібрати товар до смаку за кольором, за розміром, за формою, за діоптріями. За всі роки існування фірми – жодної скарги. Як правило, товар нашої фірми служить клієнтові надійніше й ефективніше, ніж його власний. І якщо ви, Хомо, захочете вдатись до послуг нашої фірми, то ніколи не розкаєтесь. Серед наших клієнтів – державні діячі країн вільного світу, підприємці, банкіри, гангстери, верховоди індустрії підпільного бізнесу, прекрасні представниці найдревнішої професії, акули жовтої преси, професійні військові найманні і професійні вбивці.
Либонь, годилося б сказати, а якого ж виразу прибрали очі самого Хоми, коли з усіх усюд на грибка маслючка повтуплювались осклілі крижані погляди. Їхня поверхня, здавалося, скисла, як ото скисає борщ на четвертий чи на п’ятий день. Лише золотаві зіниці полум’яніли в тому перебухтілому скислому борщі, і полумінці в зіницях були такі, наче то під чорним лісом спіткався чорт із бісом, і похмурий погляд грибка маслючка здавався не прямесеньким шляхом до пекла, а многотрудним і вибоїстим шляхом до бога. Під тим поглядом заокеанська секс-бомба зоставалась незмінно звабливою й незворушною, бо, либонь, фірма платила їй гроші саме за звабливість і незворушність.
– Красно дякую, – похмуро сказав Хома, – а тільки я ще своїми очима добре бачу. Та й не хочеться мені до одної компанії з отими... Хай гангстери вставляють собі нові здорові очі, щоб краще стріляти. Та ще хай оті акули жовтої преси, щоб більше брехні навернути... А в мене у Яблунівці своя компанія, моя компанія не потребує дивитись на світ чужими очима.
– Бачте, Хомо, – спробувала Мейдж пояснити безсторонність правил своєї фірми у ставленні до клієнтів, – для нас однаково поважаними є що професійні військові найманці, що яблунівські колгоспники. Але однаково поважаними за тієї умови, коли платять однакові гроші.
Побачили б ви Хому у великому та справедливому гніві! Старший куди пошлють, позбувшись усього притаманного йому дипломатичного лоску й етикету, обернувся начебто на клубок осіннього сухого перекотиполя, яке, підпалене кимось, котиться по колгоспній яблунівській землі. Здавалось, такий чоловік до добра – як до ярма, а до зла – як до меду. Здавалось, під бровами сидить по собачці, які брешуть на чарівну Мейдж і на всю її фірму. Коли б Хомі роги в ту хвилю – рогами всіх поколов би, переколошматив тут.