– Біле, як свинячий сир, – нарешті озвався старший куди пошлють.
– Як розуміти вашу відповідь?
– Ох і кучма! Привела наша мати Каленика, та не знаєм, як звати.
– Фірма не зрозуміє вашої відповіді.
– Еге ж, добра то річ із-за чужого плеча свої ноги попасти.
– Очевидно, ваші відповіді ми закладемо в комп’ютер» ну систему, щоб вилущити раціональний смисл. Хоча комп'ютерна система навряд чи впорається з ірраціональною загадковістю, притаманною вашому афористичному мисленню, Хомо.
– Ви мовчіть, а ми будемо потакувать.
– І комп’ютерна система спасує, не тільки я.
– Віз у лісі, а хомут за лісом у болоті, а коняка – чорти її знають де, як же поїхати по солому?
– О Хомо, змилосердьтесь наді мною й над моїми великими півкулями головного мозку! Адже з вашого боку це жорстокий, хоч, може, й вишуканий, садизм – відповідати мені в жанрі яблунівських колгоспних афоризмів! Я звикла до чіткої математичної логіки, а ви постійно вдаєтесь до перлів, що здатні народитись тільки в колективному хаосі народної підсвідомості.
– Мейдж, затямте, що рідна Яблунівка прокляла б мене, якби я повернувся на батьківщину із запроданими мізками. Я був би першим запроданцем, який працює в колгоспі спільно з чесними людьми. Що б мені сказав начальник районної міліції товариш Венеційський? А рідна жінка Мартоха? А названий синочок Хомко Хомович? Навіть пройдисвітка й спекулянтка Одарка Дармограїха, до котрої я колись ходив позичатися за телицю, й та плюнула б мені межи очі. А що вже тоді казати про трудящих людей усього світу! Ні, Мейдж, я ніколи не пристану на ласі обіцянки грошей, безсмертя і слави. Мої мізки могли народитись тільки на яблунівській землі, на чужині їм не прищепитись і не привитись.
Старший куди пошлють говорив, наче горохом сипав об стіну, і слова його палкі скидались на отих двох дідів та на дві діви-невісти, що підняли ярмарок на місті. А верткий язик скидався на жалку кропиву, що ніяк із рота війнутись не годна, щоб боляче вжалити заокеанську секс-бомбу. Щоки в Хоми з досади посоловіли, наче не з доброї муки були зліплені. Ось до чого може довести будь-якого нашого колгоспника пропозиція запродати свої великі півкулі головного мозку, щоб вони красувалися серед мізків усяких там клерків, регбістів, сутенерів, наркоманів, професійних військових убивць, а згодом, дивись, ще й були б пересаджені в чиюсь чужу заокеанську черепну коробку! Грибок маслючок багато говорив, і кожне його слово було з зубами народжене, і в кожній його фразі дюжина гемонських чортів воловодилась, і кожна фраза, здавалось, роззявляє таку безмежну та лиху пащеку, що здатна живцем ковтнути оту Мейдж із усією її рекламною чарівністю і звабливістю. Уволю наскубши, як то мовиться, товстого сала з худого пса, Хома кинув недобрим поглядом по всіх великих півкулях головного мозку, якими заповнене сферичної форми приміщення, ця свята святих фірми.
– Вправляйте мізки своїм товстосумам-кровопивцям, своїм генералам-розбійникам, своїм президентам-словоблудам, – сказав Хома з нещадною принциповістю, – а до яблунівського колгоспника вам зась! На цьому слові та й бувайте здорові! Спасибі за полудень, що наївся та й голоден!
– Хомо! – сполотнілими вустами інтимно прошепотіла Мейдж, –Ви ж бо хотіли взяти моє серце!..
Старший куди пошлють, котрий уже намірився йти геть, зупинився на той розпачливий зойк. Під ніс собі пробубонів: «Еге ж, не вставай, Хомо, з-за обіду, бо в печі ще долото жарене». Сказав уголос:
– Уже поїхало помело, що в гостях у віхтя було!
Звісно, Мейдж нічого не втямила з того, що сказав грибок маслючок, а тому страждання на її рекламної вроди обличчі не поменшало, а побільшало. Хто відає, може, й справді за якусь годину-півтори їхньої зустрічі встигла закохатись у цього любомудра й златоуста? Загадки жіночого єства невичерпні, отже, могла, чому б не могла! Бо не вона перша, не вона й остання, хто відчув на собі чари працьовитого тваринника з колгоспу «Барвінок»...