– Літом і качка прачка, а зимою і дівка шмаркачка.
Бородань усміхнувся – де й поділись із його очей гострі
гайдамацькі ножі, гартовані у вогні народного гніву. Звівся з лави, по-дружньому потиснув мою руку й сказав голосом, у якому начебто почувся далекий гуркіт реактивного літака:
– Як у Яблунівці кажуть? Такий добрий урожай, що молотив цілий день, а віяти нічого.
Чудно точилась наша розмова! Я не осмілювався запитати прямо, щоб нетактовним своїм інтересом не поранити тонку художницьку психіку, а бородань також не зважувався відкрито зізнатись у своїх переживаннях. Хоч йому ой як кортіло! Але наша балачка топталась довкола суті, як п’яна компанія довкола яблунівської чайної, й здавалось, що якась моя думка начебто й погналася за зайцем, а коневі чомусь голову зламала, що якесь моє зауваження попало кулею в пліт, що якесь своє зауваження я довго шукав, та на чортзна-що попав! І так само в бороданя лучалось: якась химерна мисль совалась у його словах, немов Ничипір на гарячій сковороді, якась сентенція виходила шита на пробиту, якесь спостереження як ішло пішком, так і поверталося з порожнім мішком.
Ми б і далі, напевне, ловили мить порозуміння між собою, як ото кіт ловить шпака, що вгорі літає, та, на щастя, зайшла до фойє Христя Борозенна, тримаючи хлопця за руку. Нівроку молодичка, з хорошими статками, які ніколи не будуть в упадку. Очі її виглядали на два глибокі колодязі, з котрих воду не вичерпати й не виносити ніяким дзбаном до схилу віку. І брови такі темні, що не злиняють од вітру. Малий Хомко вдався у матір: в оченятах також кринична вода чиста світилась, брови-гілочки ні за якою водою не спливуть ніколи, сяйво личка ніколи не зійде ні в честь, ні в славу.
– Прийшла сказати, щоб забрали мене з картини, – озвалась Христя Борозенна.
– А це ж чому? – Голос у бороданя був гіркий, мов гірчак. – Що сталось?
– Сталось те, що корова Манька в моїй групі приболіла, й корові Колекції нездужається, ось і впали мої надої, тепер я вже не передовичка в колгоспі.
– Значить, не передовичка? – з трагізмом у голосі перепитав бородань.
– Ні.
– Й не можна нічого вдіяти?
– А що тут удієш? Побачили б ви Маньку, яке в неї стало вим’я! Почервоніло, набрякло. Десь їй сонце в полі напекло. Пасти не пасеться, їсти не їсть, ледь ноги переставляє. Вже Манька в поле не ходить, у стійлі стоїть, я змазую їй вим’я і свіжою сметаною, і вершковим маслом, і вазеліном. Загоїться, авжеж, але треба почекати.
– Аз Колекцією що сталось? – не поменшало трагізму в голосі митця.
– Чиряки погнали по вимені, а одна гноячка завбільшки з горіх. Завжди вона в мене чистенька, доглянута, а то чередники пасли череду на болотах під лісом, десь вона там застудилась. Та й тиждень замість мене підмінна доярка доїла мою групу, ось і сталось, не доглянула. Я вже тій Колекції мию вим'я теплою водою з милом, і витираю, і змащую йодом. І вже мій Невечеря через ту Колекцію не спить, лікує, але чи не доведеться вибракувати.
– Вибракувати? – бринів трагізм у голосі митця.
– Ага, вибракувати. Значить, надої мої впали, й хто зна, коли піднімуться, поки Манька й Колекція числяться за мною. Люблю їх, як рідних, та від моєї любові їм не легше. Так що тепер я вже не знатна доярка, а раз не знатна, то прошу зняти з картини.
Христя Борозенна повернулась і подалася геть із фойє, ведучи за руку малого Хомка, який оглядався, хлюпаючи з очей кришталево чистою водою довірливого погляду.
– Останній удар! – прошепотів художник. – Останній удар – і найважчий... Повний крах ідеї мого панно трудової слави. Повний крах...
І нарешті бородань відкрив мені історію задуму й створення панно трудової слави.
Фронтальну стіну у фойє мала прикрашати картина – колективний портрет. Колективний портрет кращих людей Яблунівки, тих, що домагаються найвищих показників у праці, а також можуть правити за зразки моралі. Кандидатури до колективного портрета обговорювались на правлінні колгоспу. Справді, серед кращих обрано найкращих, серед достойних – найдостойніших, серед морально стійких – найстійкіших. Саме тих, хто є прикладом для підростаючого покоління сьогодні, хто зостанеться прикладом і завтра. Панно трудової слави мало вражати монументальністю, масштабністю, епохальністю. Реалізації задуму віддано дні й безсонні ночі копіткого натхнення, міць бунтарського хисту. Своїх героїв бородань малював на натурі – в полі, на свинарнику, на корівнику, на стані механізаторів, за кермом автомобіля. Він схуд тілом, зате укріпився духом. Нарешті макет майбутнього панно трудової слави був майже готовий, коли почалися неприємності.