Серед кращих яблунівців, героїв колективного портрета, була пташниця Настя. Пташниця трохи засиділась у дівках, мріяла вийти заміж і нарешті вийшла – тільки не в своє село, а в сусіднє, у Сухолужжя. Чоловік їй трапився, може, й не п яниця, але щирий любитель оковитої, до того ж прогульник, бабій і аліментник, який став гріти кулаки об свою молоду дружину. Звісно, правління колгоспу порадило зняти образ Насті з колективного портрета, бо де ж це видано, щоб героїню чоловік бив, до того ж героїня не виявила належного яблунівського патріотизму, інакше вийшла б заміж у своєму селі, а не в чужому.
Кращий колгоспний шофер – батько чотирьох дітей, власник «Запорожця», виграного за лотерейним квитком, постійний слухач клубного лекторію «Алкоголізм – ворог здоров’я, сім’ї, суспільства» – раптом ускочив у тяжку аварію, позбувся прав і опинився із загіпсованою ногою в районній лікарні. Звісно, що цією аварією він позбавив себе місця на панно трудової слави, бо перестав бути кращим колгоспним шофером. Знатний тракторист і комбайнер – учасник війни, заводіяка, душа кожної чоловічої компанії – раптом перед виходом на пенсію надумав од своєї старої жінки переметнутись до молодшої сусідки. Й хоч, може, в молодшої сусідки порозкошував два дні й дві ночі, потім непереборно потягнуло до жінки законної, хоч і трухлявенької, та цих буйних двох днів і двох ночей виявилось досить, щоб його образ також зник із панно трудової слави. Не змогла довго втриматись на належній висоті молода телятниця (вона привселюдно посварилася з директором школи Кастальським, який начебто не дбав про її навчання в дитинстві). Агронома забракували тому, що він не наказав вчасно пересіяти вимерзлу взимку латку озимої пшениці.
З усіх яблунівців, що творили колективний образ сучасника, що складали панно трудової слави, зоставалась тільки доярка Христя Борозенна. Звісно, для масштабного та епохального панно замало однієї доярки, навіть найнепорочнішої, хоч Христя непорочністю не відзначалась, інакше не знайшовся б малий Хомко, коли не було законного чоловіка.
– Тепер немає й Христі, – мовив бородань, закінчивши свою розповідь. – От якби корова Манька не підкачала та корова Колекція не підвела!
Так, тепер у нього не було й доярки Христі Борозенної, котра не стала чекати, поки правління колгоспу забракує її образ на картині, котра сама прийшла до художника, котра сама забракувала свій образ, бо так підказало їй трудове сумління.
Скільки невдач уже зазнав у Яблунівці основоположник рухомого живопису в новому мистецтві наших днів! Переді мною як жива постала ота корова червоної масті, котру, на жаль, вибракувано й відправлено чи то на шкуродерню, чи то на м’ясозаготівельний пункт. А комбайн, малюючи який бородань виявив себе генієм мотовила, хоч, може, і не вповні впорався із задумом, раз правління на чолі з Димом знайшло недоліки. А поле, яке орють і засівають! На жаль, у тій картині художник також не зумів догодити правлінню. А тепер ось – панно трудової слави, котре повинне було принести якщо не безсмертя в пам’яті людства, то бодай визнання колгоспників «Барвінку». Й тут – невдача! Дивно, й чому це основоположнику рухомого живопису не вдається з одного чорта утяти два;, чому він ніяк не може зловити зайця за хвіст, чому весь час попадає, як сліпий на стежку? Видно, так йому вже судилось – облизуватись, як після маківки, крутити носом, як тертого хрону понюхавши, наймати куцого без хвоста!
Звісно, після стількох невдач перепадешся на смик, станеш схожий на отого сліпого, що доганяє глухого. Проте бородань і не думав здаватись чи відступати – великою незламністю світились очі, де моторошним блиском знову іскрився космічний пил.
– А вихід усе-таки є, – мовив художник, і в голосі почувся далекий гуркіт надзвукового літака.
– Так, вихід має бути, – поквапливо згодився я. Й поспитав: – А який?
– Як основоположник рухомого живопису, я постійно припускаюсь прикрої помилки, бо в основу свого малярського методу не кладу рушійну ідею використання модерного стилю.
– Ай справді! – зрадівши, вигукнув я.
– Ось над цим і слід подумати. Річ у тому, що я вже не маю права помилятись чи зазнавати невдач. Адже моє мистецтво належить колгоспу «Барвінок».
Я хотів побачити бодай фрагменти, бодай рештки панно трудової слави, нишпорив поглядом по стінах, по кутках – і марно. Чи в святому невдоволенні колективний портрет сучасника знищено, чи сховано. Попрощавшись, я подався геть із фойє, а перед очима бовваніла згорблена постать змарнілого митця, який так нещадно спалював і спалює себе на вогні натхнення. При такому самоспаленні скоро від нього зостанеться, наче після кремації, жменька попелу, захована в синій джинсовий костюм.