Не пасли задніх і сільські фізкультурники, які надумали провести спортивні змагання на честь Хоми. Аматори легкої атлетики вдосконалювали своє вміння з бігу на короткі дистанції й на довгі, а також у стипль-чезі. Задля занять у стипль-чезі на стадіоні бульдозером вирито глибоку яму й налито води – цю перепону декому доводилось долати вплав. Дужі механізатори вечорами кидали спис, гранату, диск. Популярною серед людей похилого віку стала гра в скраклі. Від потужних ударів гримів футбольний м’яч, стогнав волейбольний м’яч, дзвенів баскетбольний м’яч. Висувались пропозиції організувати змагання з хокею, на які запросити такі знамениті команди, як ЦСКА, «Нью-Йорк рейнджерс», «Філадельфія флайєрз», «Монреаль Канадієнс» та інші. На жаль, цю пропозицію висунуто пізно, й на шляху до її здійснення стояла маса непереборних труднощів: по-перше, Яблунівка ще не мала свого зимового стадіону, котрий би відповідав усім міжнародним вимогам до таких манежів, по-друге, колгосп іще не сформував свою хокейну дружину «Хрещатий барвінок із Яблунівки», котра могла б на рівних конкурувати з визнаними асами. Як завжди, готуючись до зустрічі Хоми, грали в шахи, шашки, доміно і в карти, проте згодьтесь, що ці інтелектуальні та азартні ігри не рівноцінні ідеї проведення хокейного турніру.
Повертаючись додому з колгоспного поля пізно ввечері, а то й пізно вночі, яблунівські хлопці та дівчата до чого додумались? Замість самим співати пісень чи слухати їх по транзистору, вони догадались тренувати «ура!». Мовляв, коли, нарешті, старший куди пошлють ступить у Яблунівку, зустріти його не стихійним неорганізованим «ура!», а могутнім і злагодженим. Отже, щоб домогтись цього могуття й злагодженості, хлопці та дівчата й кричали поночі в полях або ж у вербах над ставом, а старі інваліди минулої Вітчизняної війни злякано прокидались у ліжках, бо їм, либонь, здавалось: частини наші громлять ворогів, у полон беруть, а вони відстали від атаки, лежать, поранені...
Оте панно трудової слави бородатий художник теж, либонь, хотів приурочити до приїзду Хоми... Тоді, після нашої останньої зустрічі, коли митець звірявся у невдачах з колективним образом яблунівського сучасника, із фойє Будинку культури я подався не в знахарчину хату, а в просторий зал для глядачів. Ще не переступивши порога, побачив сотні порожніх стільців, що, покриті темним дерматином, нагадували велетенську зграю заснулих кажанів із розчепіреними крилами. І саме на порозі мене змусив зупинитись могутній голос, що канонадним громом бився під високою стелею та по кутках. У голосі відчувалась така гостра драматична сила, що я відчув миттєвий дрож у всьому тілі. Зіщулено ввібравши голову в плечі, я сховався за колоною, а вже тоді поглянув на сцену.
А вже тоді краєчком ока зиркнув на сцену, бо голос, підсилений потужними гучномовцями, линув саме звідти. Осяяний сліпучим світлом, стояв Михайло Григорович Дим. Зодягнений у новенький, із голочки, костюм, із нагородними колодочками на грудях, із натхненним чолом, що палало мефістофельським блиском, голова колгоспу «Барвінок» стояв за трибуною, оббитою червоним оксамитом, і говорив аж у три мікрофони.
– Товариші! В нашому колгоспі хлібороби, тваринники, спеціалісти господарства працюють добре, на совість, широко застосовуючи досягнення науки і передового досвіду. По роботі й наслідки!
Глянувши в зал і начебто побачивши щасливі обличчя колгоспників, Дим заходився лунко ляскати в долоні, аплодуючи. Голова колгоспу, як то кажуть, громив свої долоні, щоб чужі боялись, бив їх, мов кота, зловленого в шкоді, бив їх та бив і, здавалось, набитих візьме зараз і викине. Лице його смагляве сяяло так, наче в «Барвінку» ледарі всі свої душі почепили на колючі груші, наче вони йому вже в печінках не сидять, наче він їм усім підніс гарбуза печеного. Вволю поаплодувавши і вволю порадівши, Михайло Григорович Дим підніс догори руки, наче заспокоював присутніх у залі. Я непорозуміло понипшорив по стільцях, що нагадували сонних кажанів. Ніде нікогісінько...
Нахилившись над папірцями, що лежали на трибуні, Дим знову загримкотів у три мікрофони, й знову озвалась канонадна пальба в залі:
– Минулого року кожен гектар зернових дав по 41,2 центнера, в тому числі по 41,8 центнера озимої пшениці, по 56 центнерів зерна кукурудзи, по 29,4 центнера ячменю. На сто корів щороку одержуємо 92–95 телят, а від однієї свиноматки 19–22 поросят. Молодняк дає середньодобові прирости живої ваги 800–900 грамів.