– Компанія мені не подобається, – похмуро сказав старший куди пошлють. – Я в своєму колгоспі не звик водити дружбу з такими. Ще оті хлопці, може, й нічого – і кавалери ордена Підв’язки, й кавалери ордена Чортополоха, й ордена Бані, чи ордена святого Михайла і святого Георгія. Та й інші... Жіночки, бачу, славненькі, наші так у колгоспі не зодягаються, бо хіба вирядишся до буряків чи до худоби, в городню бригаду чи до свиней!
– А все-таки жіноча річ коло припічка, – ввернув радник.
– У вас, може, й коло припічка, якщо у вас такі пари, як миша з волом! – не став суперечити грибок маслючок. – Так от, я водити компанію з усіма не стану. Що мені в колгоспі скажуть, коли довідаються, як я ручкався з НАТО?
– Можуть звільнити з ферми? – поцікавився радник, і навіть співчуття забриніло в голосі.
– Можуть! – сказав, як одрізав, Хома.
– Й тоді вже ти не будеш старшим куди пошлють?
– Авжеж, не буду! – зло буркнув Хома, себто старший куди пошлють. – У нашому колгоспі не люблять НАТО, в нас поважають інший пакт, підписаний у Варшаві.
– Та я знаю, – гірко сказав радник, і далі вискубуючи волосину за волосиною з вусів, які вже тепер не здавались ні пишними, ні селянськими, а так, віхтиками, якими й попелу з печі не виметеш. – Мабуть, ти й справді не дисидент. А оті агенти з ЦРУ запевняли мене, що позичений чоловік – це дисидент, внутрішній емігрант у яблунівському колгоспі «Барвінок». Знову свідома дезінформація! Знаєш, Хомо, оте ЦРУ схоже на сліпця, що взяв дзеркало, хоч може на свою вроду подивитись і в воду, правда? Свідома дезінформація, а жере ця імперія більше п’ятнадцяти мільярдів на рік, отакий колосальний бюджет!
– Еге, жеруть, аж тріскають, – згодився Хома, – й ніхто їм ложкою очей не поре.
– Так, у них душа кривая – усе приймає, – журився радник.
– Що ж вони, ваші агенти, набрехали на мене? – допитувався грибок маслючок. І вилаявся: – А щоб у сирицю вбились оті, що змовляють змови проти Фіделя Кастро, а щоб не було ні добра, ні житла отим, що вбили Альєнде в Чілі, а бодай туди не дійшли й звідтіль не прийшли оті, що наклепали вам, пане раднику, на мене.
– Таки наклепали, на превеликий жаль, – зітхнув радник і, знявши солом’яний бриль, кинув у одчаї за могутній стовбур секвойї. – Наклепали, що ти дисидент, внутрішній емігрант у колгоспі «Барвінок». А дисидент, Хомо, – це інакомислячий, ось! Це той, що інакше мислить, ніж усі, про Яблунівку та про колгосп «Барвінок».
– Та щоб на вас причина вдарила, пане раднику! – розгнівався Хома. – 3 якої б це причини я став мислити інакше, ніж усі Яблунівці та правління колгоспу «Барвінок»? Я мислю разом із усіма, в ногу, так би мовити. Записуйте до інакомислячих когось іншого, а не мене, старшого куди пошлють. Значить, хотіли прийняти мене, як дисидента, пошанувати як інакомислячого? Е-е, я зразу нюхом учув – не так тут щось, не ради Хоми тут зібралась отака світова бражка, а заради зрадника. Красно дякую, пане раднику, й бувайте здорові, бо мені пора додому. А за наїдками та напоями не жалійте, гості все поїдять... Еге, пора додому! Надивився всякої всячини, матиму що розказувати вдома. А тільки все ваше, пане раднику, для нашого колгоспу «Барвінок» не годиться, ви живіть за своїми звичаями, а Яблунівці житимуть за своїми.
– Яка ганебна, яка фатальна помилка ЦРУ! – шепотів радник, доскубуючи останні волосинки з вусів і вже остаточно перестаючи бути схожим на добродушного хлібороба. – А я ж і сорочку-вишиванку зодягнув, і широкі козацькі штани, й поясом шовковим підперезався... Дружина страв наготувала... Діти розучили танець гопак... Я розучив кілька щедрівок і колядок...
І, знетямлений помилкою агентів ЦРУ, а відтак і своєю помилкою, радник заспівав під секвойєю тремтячим голосом, у якому, здавалося, ось-ось забринять сльози:
– По горі, по горі пави ходили,
Пави ходили, пір я губили.
Красная панна пір’я збирала.
Пір’я збирала, в рукавець клала.
З рукавця брала, віночок плела.
При одній свічці умивалася,
А при другій – утиралася...
Грибок маслючок, зачарований щедрівкою, підхопив, і далі вони співали вдвох – радник і Хома:
– А убравшись, до церкви ішла,
До церкви ішла, як зоря зійшла.
Здибають її пани королі,
її здибають, її питають:
– Чи ти царівна, чи королівна?
– Ні я царівна, ні королівна,
Батькова дочка, як паняночка.
– Марно розучував, – зітхнув уже зовсім безвусий радник, бо поки вони удвох доспівували щедрівку, вискубав останню волосинку. – Та й прислів’я яблунівські марно засвоював, відмовляючись від зустрічей то з головою Міжнародного суду, то з представниками Економічної і Соціальної Ради при ООН, то з радниками посольств чи повноважними міністрами...