Листоноша говорив квапливо, наче наваривши та напікши, тепер розкидав і парене, й печене. Мовляв, коли в «Барвінку» своє старшинство, а в ООН – своє старшинство, то годиться одне старшинство узгодити з другим старшинством. І все тому, що зустріч у Яблунівці має пройти за протоколом, а міжнародний церемоніал – є міжнародний церемоніал. Це вам не школа передового досвіду, де спілкуються як попадя. Ну, гаразд, голову колгоспу прирівняємо до голови Генеральної Асамблеї, старшого бухгалтера яблунівського колгоспу – до прем’єр-міністра якоїсь країни в Карібському басейні, старшого агронома – до заступника голови Генеральної Асамблеї в ранзі міністра закордонних справ однієї з центральноафриканських країн. А до кого прирівняєш агронома? Треба, значить, до голови Ради Безпеки?
Оченята в листоноші злякано й прудко бігали, як два шевці наввипередки з чобітьми на місто.
– А зоотехніка, значить, прирівнювати до заступника голови Ради Безпеки?
Погляд у листоноші був безпорадний, метушливий, як миша, що вискочила з борошна.
– А ветеринара, значить, до міністра іноземних справ?
І щоки, які трусились у листоноші Федора Горбатюка, й перекошений рот, і клинцювато скривлене підборіддя наче так і хотіли сказати: «Здрастуйте, індики! Я ваша сваха». Листоноші заперечували, мовляв, міжнародного скандалу не станеться, на такій зустрічі кожен хай зостається сам собою – знатний механізатор хай зостається знатним механізатором, а голови Консультативних комітетів із адміністративних та бюджетних питань, Комітету по внесках і Адміністративного трибуналу хай зостаються самі собою. Проте ці докази (найдужче заперечували дід Гапличок та дід Бенеря, що, палячи козячі ніжки увечері на колодках, на дипломатичному церемоніалі собаку з’їли) не впливали на листоношу Федора Горбатюка, ще дужче розпалювали його страхи й побоювання. Мовляв, добре, що Хома, за океаном будучи, запросив до Яблунівки таких гостей, та чи приймемо на належному рівні, чи не пришиємо кобилі хвіст, а в кобили і свій довгий?
Пусти вуха межи людей, то багато почуєш. Отак і Яблунівці: пустили одні Яблунівці свої вуха поміж вуха інших яблунівців – і почули! І почули, чому такі страхи опосіли Федора Горбатюка, зізнався він поміж теплої компанії у буфетниці Насті. Виявляється, ніяк не міг утямити чоловік, хто ж він, листоноша, за старшинством у Яблунівці? Після кого і перед ким? Бо й він же мав на яблунівській ієрархічній драбині посідати цілком певне місце – після когось і перед кимось! Скажімо, після завклубу чи завбібліотеки. Скажімо, перед директором школи чи перед секретарем комсомольської організації колгоспу. Скаржився у буфеті п’яній компанії:
– Бачте, немає в нас такого порядку, як в ООН, а надумали обійматися з ними та цілуватись! А може, я теж хочу з кимось обійнятись та поцілуватись за протоколом, але ж бо не відаю, з ким. Нема порядку в нас! Може, догадаюся, з ким обійматись, як отой цуцик, котрий догадався вже тоді, як хвіст одпав?
Листоноша Федір Горбатюк потай підозрював, що його ранг у Яблунівці відповідав би під час цієї вікопомної зустрічі колгоспників із дипломатами рангу голови ВПС, себто Всесвітньої Поштової Спілки. Оскільки ж із його, листоноші, старшинством діло було таке заплутане, оскільки ж найближчим часом туман не мав розсіятись, бо безтурботному правлінню колгоспу ні свербіло, ні боліло, воно в ус не дуло і вухом не вело, – то як йому було не переживати, як йому було не потерпати? А що, як відшиють від обіймів із головою Всесвітньої Поштової Спілки, упослідять яблунівського листоношу неповагою? Е-е, треба перехреститись ще до того, як грякне і дощ за шию поллється!
Ех, Федоре, нам би ваші турботи! Нам би ваші турботи – й ми б стали схожі на отого вола, якому голова не боліла, коли корова теля родила...
Та забудьмо листоношу з його марнославними клопотами, бо прийшла в Яблунівку міжнародна телеграма з-за океану від старшого куди пошлють. І хоч приніс Мартосі телеграму таки листоноша Федір Горбатюк, проте забудьмо про марнославця, бо того потребує хоча б зміст телеграми.
Хома повідомляв: «Хто в світі не бував, той і дива не видав, а кілько світа, тілько й дива. Дома рука й нога спить, а в дорозі й голова не дрімає. Та вже пора волочити вовчого хвоста, бо не коні нам запрягати й не на возі кластись. Нема науки без муки, як нема муки без науки. Тепер я учений, та недовчений, непровчений, нетовчений, Всюди добре, а дома найліпше. Або будемо на Русі, або пропадемо усі, бо кожен край має свій звичай, і який народ, такі й порядки. Мабуть, у лісі щось велике здохне, коли я в Яблунівку повернусь. Зоставатись не збираюсь, хоч, може, завтра тут повечеряю, корова отелиться – молока нап’юсь. Нехай удруге до них піп із кадилом прийде, а не я. Миліша Мартошка-душка, аніж чужа подушка. Цілую. Хома».