Чим ближче Хома підходив до тваринницької ферми колгоспу «Барвінок», тим дужчим ставав рев худоби. Чого б їй ревти посеред літа, коли стільки паші? І хоч година рання, сонечко недавно зійшло, перламутрова роса іскриться на траві та на листі, але ж годилося б уже вигнати чи на пасовисько, чи до літнього табору.
Передумавши йти додому, Хома звернув до ферми. Й тому, що давненько не бував тут, блукаючи заокеанськими манівцями. І тому, що серце заболіло й душа заголосила, – а в кого б не заболіло, а в кого б не заголосила від того сумного ревиська!
Залишивши під дверима подорожню валізу та сітку-авоську з помаранчами, грибок маслючок став на порозі ферми. Худоба, що давно не бачила його, спершу повмовкала в своїх станках, повтелющувалась у старшого куди пошлють здивованими очима, а потім як зареве радісно! Та такими сурмистими голосами, що мертві мали б попідводитися я могил. Та так злагоджено, що навіть народна хорова капела чи ансамбль бандуристів не змогли б дорівнятись.
Ревли, вітаючи грибка маслючка, корови. Своїм ревом наче казали: «Бодай більше не діждати своє серце за тобою, Хомо, на шматки рвати, а щоб ти від нас лиця не відвертав, дай боже тобі жартувати, аби не хорувати, нехай тобі бог здоров’я прибавить у ручки, в ніжки і в животик трішки! Ото як не буде риба раком, так тобі не бути американським пастернаком. Ото не тикай більше пальцем у небо вишнє, на якому начебто живе Всевишній, ото бери тваринницьке діло в свої руки і щоб позбавити нас від муки, задай коровам корму – кожній потрібну норму!»
Так яблунівська худоба ревла-співала де в риму, де без рими. Бо таки любила Хому, бо таки не могла без Хоми: хоч різні за вдачею – міцні на любов, на любов і смак товариш не всяк, із перцем чи не з перцем, аби з добрим серцем. А грибок маслючок, віддячуючи за ту любов колгоспної худоби, вже заходився моторно коло кормороздавача. Увімкнув кнопку – й набрав кормів, увімкнув кнопку – й кормороздавач рушив по лінії, увімкнув кнопку – й корми висипались у ясла. І працьовитий Хома, що зголоднів за натхненною й сумлінною роботою, вмить завдав корму всій худобі. А тому-то ритуальне вітальне мукання корів дедалі стихало, аж поки й зовсім затихло, тільки чулось на фермі ремигання, сопіння й пирхання.
– Та мені ж робити, мов п’яному з гори котитись! – вигукнув Хома на всю тваринницьку ферму, зовсім забувши про те, що порається коло худоби, може, в найкращому своєму святковому одязі. – Для мене робота – наче дівка на порі, а я коло неї – наче жених у дворі. Робота мені ще ніколи не піднесла печеного гарбуза. Я та робота – завжди рівня, спаруємось швидше, ніж спарують голубку та півня. Нема такої роботи, щоб не по нашому пір’ю.
Так сам себе вихваляв Хома перед худобою, давши раду й навівши лад на тваринницькій фермі. Слід було й гній вичистити, отже, грибок маслючок увімкнув механічну гноєчистку, себто взяв до своїх трудових рук вила-згрелі, порався коло діла, приспівував:
– Ой чук, поберемось та будемо панувати: ти будеш свині пасти, а я буду заганяти!.. Я робити добре вмію, піч топлю, руки грію, руки грію, плечі парю, не йди, Грицю, бо ударю!..
Очевидно, те ритуальне вітальне ревисько худоби, яким вона зустріла повернення Хоми з-за океану, розбудило, нарешті, в Будинку культури всіх яблунівців, загіпнотизованих заїжджим магом. Попросинавшись хто де, вони прочумувались, позіхали, чухали намуляні вві сні боки, кректали, здивовано приглядаючись одне до одного й намагаючись пригадати події вчорашнього дня. Де гіпнотизер із палахкими очима пекельної сили, якої, мабуть, позичено з чортів, що розігрівають смолу під казанами? Гіпнотизера й слід прохолов, на сцені не зосталась і найдрібніша дещиця з реквізиту, що нагадувала б про вчорашній колективний сеанс. Голова колгоспу Михайло Григорович Дим отямився першим і геть вискочив, наче його смуток узяв! Досі був чистий у колгоспних ділах, як риб’яче око, чуткий до потреб трудящих, мов утка, густий у морально-виховній діяльності, як патока, а тепер уже собак навішають на нього, доведеться розплачуватись авторитетом!
Слідом за головою колгоспу дременув геть, наче його лють турнула, листоноша Федір Горбатюк, бо ж кореспонденція на пошті не ждала, та й не любив чоловік правити за посміховисько для інших. Рідна жінка старшого куди пошлють Мартоха зраділа, що прокинулась у третьому ряду на третьому кріслі не з кимось, а з білим лебедем на колінах. Авжеж, прийшла на сеанс колективного гіпнозу разом із лебедем, і птиця, загіпнотизована, спала з усіма колгоспниками. Схопивши лебедя, Мартоха також гайнула геть, наче за лихою годиною погналась. І зоотехнік Невечеря полетів так, наче його взяло та понесло поверх дерев, а за ним і доярка Христя Борозенна з малим Хомком, наче їх горою підняло!.. І так у содомському поспіху, уникаючи дивитись в очі одне одному, розбігався весь яблунівський люд – наче хотів круг світа піти, наче хотів туди не дійти, а назад не вернутись! Бо ждала робота, бо день надворі ждав, бо ждало життя, а щоб скис отой гіпнотизер, де він тільки взявся на їхню голову, а щоб його злидні побили, а хай би його мир не знав, не тільки мисляча Європа!