Старший куди пошлють порався на фермі, прислухаючись до балачок, ні про що не розпитуючи і все менше дивуючись. А далі й собі прилучився до спільної балачки. Мовляв, віз у лісі, а хомут за лісом у болоті, а коняка – чорти її знають де, як же поїхати по солому?..
Трудовий солодкий піт заливав Хомі очі, геть розмиваючи образ далекої Америки.
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТИЙ,
Мартоху чули не тільки на кутку, а й по всій Яблунівці – і де тільки вона вміє слів назбирати ягідка по ягідці, що одне від одного гіркіше? Інша жінка раділа б, що чоловік нарешті повернувся додому, а цю якийсь ґедзь укусив. Очі її стали недобрі, наче вони звикли в темряву дивитись, а від світла кривитись, і здавалось, що їх уже не виправить ні заступ, ні лопата. Хтось чужий, на Мартоху дивлячись, подумав би: «Еге, бійся цапа спереду, коня ззаду, а отакої яблунівської молодиці навкруги». Хтось чужий подумав би, тільки не Хома, який не боявся рідної жінки Мартохи ні спереду, ні ззаду, ні навкруги, бо з усіх боків мав до неї підхід. Але ось тепер, повернувшись із-за океану, грибок маслючок шукав цей підхід, тільки ніяк не міг знайти: загубився – й кінці в воду чи ще яка холера.
Отож Мартоху чула вся Яблунівка, гадаючи: «І чому вона кричить, як на батька, наче її за воло вхопили, наче найнялась? Ото якби Хома їй сказав, як ножичком відрізав, то не верещала б, як дідько. Ну, з’їздив чоловік до Америки –- з ким не буває? Ну, може, перехилив чарчину з товстосумом – у наш час усі п’ють. Ну, може, там глянув на заокеанську секс-бомбу, але ж чоловік не янгол, щоб не согрішити, й не чорт, щоб не покаятись!»
Мартоха лихою іскрою прискала з сіней до хати, з хати до сіней, а то до музею імені Хо Хо Прищепи, то до погреба, то до хліва, то на город. І Хома скрізь бігав за нею, мов місяць за сонцем, усе благав заспокоїтись і втихомиритись, а Мартоха ще дужче розпалювалась, наче всю її доброту, лагідність і поступливість п’явки випили.
– Корова ненапувана! – летів її голос зегзицею. – Чув чи не чув? Кажуть, тепер начебто худоба в людей краще доїться, коли слухає «Арлезіанку» Бізе. А він поперся в Америку – й не думає про «Арлезіанку»!
– Купимо «Арлезіанку» для нашої корови, хай слухає, хай доїться, але чого ж ти, Мартохо, випускаєш пазурі, мов поліський злодій?
– Вже як зима настане, то він подумає про «Шехерезаду» Римського-Корсакова!
Кмітлива й тямуща Яблунівка, слухаючи ту балачку, міркувала так: «Хитрує ж Мартоха, як собака за вечерею. Бач, не зустріла Хому з літака, бач, проспала після гіпнозу всю ніч із лебедем у Будинку культури, то тепер на чоловіка з мокрим рядном насідає, наче грибок маслючок і справді в чомусь винен. Е-е, найкраще захищатись – це нападати. Доказувати, що з Хомою пива не звариш, що йому й покришка не потрібна, бо горщик пустий, що даремно гнався до тієї Америки, мов дурний до образів. Еге ж, посмійся, кума, що дурень Хома, але ж усі люди кажуть, що й ти без ума!»
– Ну, Мартохо! – слізно благав грибок маслючок, і лице його з шоколадною заокеанською засмагою кривилось, як ковальський міх. – Та давай же поцілуємось, та давай же обіймемось!
І підступав до рідної жінки Мартохи в саду під яблунею, а хитра бестія ховалася за грушею.
– Повезли його в ту Америку, як козу на ярмарок! –- видушувала гнівні слова, як чорта душать у верші. – То йому на мислі ота французька горлодерка, що аж за океан до нього на мітлі реактивній полетіла, бодай на неї зима прийде так, як приходить на шолудивого пса!
– Та хай би я сам себе поминав, коли ми там із нею здибались!
– А щоб ти колом став коло тієї французької горлодерки! –кляла, як уміла, Мартоха, а вміла ж вона славно, бо доводилась рідною донькою не комусь, а українському народові. Народові, котрий виражає свою душу не тільки в таких мистецтвах, як пісня чи побрехенька, дума чи анекдот, легенда чи каламбур, а й у прокльонах, грозьбах, лихих побажаннях, плачах та голосіннях. Авжеж, і в прокльонах, досягаючи в цьому жанрі мистецькому іноді вершин світових. – А щоб ударило на вас обох із ясного сонця! А щоб вас самі познаходили глибока вода та високе гілля. Бач, нав’язав на мене пояса цнотливості, а сам давай за океаном крякати, як отой ворон, що жир має.
– Де був, то був, аби вдома ночував, – винувато муркнув Хома, хоча й не був у чомусь винуватий.
– А якщо ти такий святий та божий, а якщо ти й справді не здибався з французькою горлодеркою, то скажи: чому це пані радникова так готувалась тебе зустрічати, га? Коли ото тебе в Америку чи хвилею прибило, чи духом тихим прикотило?