– І горщик із горщиком стрівається, як страва вариться, – загадково мовив Хома, бо й сам до пуття не відав, чому пані радникова й справді так готувалась. І хоч там не було гостини під лиху годину, а все ж приємно: на що мали, на те й приймали. – Та я ж подався на виступці.
– Подався на виступці! – перекривила Мартоха від груші, – Щось я не пам’ятаю, аби вона ще так для когось і варила, і смажила, і патрала, і в’ялила, і солила! Ти ж бач, вона для мого Хоми зготувала і полядвицю, і сальник з гречаною кашею, верещаку, порося з хроном, рубці по-українському...
– Та не поласився я на те порося з хроном, – жалібно проскімлив Хома від яблуні.
– А якби поласився, то я з тебе зготувала б таке порося з хроном, що люди яблунівські пам’ятали б до десятого коліна! – мовила Мартоха від груші. – Замандюрилось йому задимлянки гусячої та потапців із салом, коржиків батуринських та коржиків-свистунів!..
– Та ніяких коржиків-свистунів я й не куштував там, – наче аж продзявкотів грибок маслючок.
– А якби скуштував, ти б у мене сам на все життя став таким коржиком-свистуном, що чули б тебе у Великому Вербчому, у Чудвах, у Сухолужжі, в Москві і в Києві. А ще б чули аж за океаном, який то славний у Яблунівці є коржик-свистун. Бач, він і за океаном гречку шукав, наче йому в колгоспі мало. Ти б там налишав безкоровайних синів, якби тільки дали тобі волю, були б у тебе оті безкоровайні що біленькі, що чорненькі. Ох і дурна я, дурна! То через мою вдачу зажив ти по всіх світах слави позиченого чоловіка. А без цієї слави ніхто б на тебе не глянув, був би ти такий хороший, що тільки чортам за гроші!
– Я все мовчу, Мартохо, мовчу, – шепотів, прибитий жінчиним гнівом старший куди пошлють. – Язик мов у постолах. Ні з губи мови, ні з носа вітру...
– Ще б пак! Ще б йому говорити, мов свині з каченям! – наскіпувалась Мартоха, мов на батька. – Французька горлодерка йому потрібна, наче злодієві шибениця!.. Пані радникова в нього шукала того, чого не положила!.. Та ще й кажуть, що й до якоїсь бомби лазив, а потім через вікно тікав із хати! Авжеж, не первина...
– До якої бомби? – пробурмотів старший куди пошлють, трохи й призабувши про секс-бомбу, яка знайомила його в аптеці з нирками, серцями, кістками, мізками.
– До якої бомби!.. – перекривила Мартоха. – Замакітрилось, еге? Від людей чула, знаю. До отієї, що мізки хотіла твої забрати для Америки, наче вже тій Америці щось поможе на цьому світі.
– Мартохо! – згадав грибок маслючок про звабливу заокеанську секс-бомбу. – Ну, закидала вона вудку в чужу будку, хотіла витягнути як не сіряк, то свитку, але ж марно!
– Марно!.. Чомусь вона тебе вибрала, еге? Чомусь вона свою вудку не закидала у будку до діда Гапличка чи до діда Бенері?.. Бач, навіть із бомбою не побоявся сплутатись! Чи тобі по фронтах мало було отих бомб? А гранат? А мін?
0 лишенько моє! Скажи, й ти б ото поліз у своєму віці гречку толочити до бомби? Що тепер у Яблунівці казатимуть на мене й на тебе!..
Справжнє горе тіпало Мартохою, оте горе, що гострить розум, оте горе, по яке Хома ходив за море, оте горе, що зачепилося за горе. Старший куди пошлють, дивлячись на свою рідну жінку, почувався так, наче й справді біди накоїв, отієї біди, що вимучить і виучить, отієї біди, що невідомо де вродилась, а до Хоми вчепилась, отієї біди, що як учепиться, то на спину стеребиться.
Яблунівка, слухаючи їхню сварку-гризьбу, думала: «Ти бач, чорний баран, рябе ярча! Хома пищить, як хижий птах каня, а Мартоха жує йому голову. Та дав би Хома рукам волю, аніж терпіти таку неволю. Жаль, що руки в чоловіка не сверблячі, жаль, що гладить-гладить жінку за шерстю й не погладить ні разу проти шерсті. Хоч Мартоха конем і не стане, а годилося б накинути на неї сідло, годилося б накинути шори та взяти в руки гарапник».
Так думала Яблунівка, проте мовчала, тому й не могла Мартоха почути, як то про неї село міркує. Хома коло неї вже так і сяк тетерився – не помагало, хоч у пустий слід тупицею. Як затялась через отих жінок заокеанських та заморських: французьку горлодерку, секс-бомбу і пані радникову. Та ще, звісно, затялась тому, що вчора проспала з лебедем у Будинку культури на сеансі колективного сну
1 не зустріла ниньки Хому з літака.
– І в хату не пущу! – сказала, замкнувши сіни. зсередини. Далі відімкнула на хвильку, щоб крикнути: – Й не треба мені твоїх гостинців – бубликів та бананів.
Бідному Хомі – хоч провались у безодню, хоч на кутні смійся, хоч жди обуха, як віл. Осиротілий душею, як штурпакуватий деркач, Хома поволеньки здерся на постамент під ясеном, сів на стільчику й запечалився чомусь. Запечалився, як отой голий, який мусить тікати, щоб не обдерли. Й хоч погляд у Хоми зоставався гострий, мов бритва, та все ж став голий, як бубон. І, либонь, у своїй зажуреній позі скидався грибок маслючок на отого святого, з котрого, як і з голого, не візьмеш нічого.