Яблунівка, жаліючи невинного Хому, так міркувала про Мартоху: «У неї драгунська совість, у неї з сорому очі не вилізуть, бо вона їх запродала псові, а чортові душу. Ген примостивсь Хома на постаменті, мов сорока на колу, й думу думає велику про свої заокеанські мандри, а ота норовиста, мов кобила, Мартоха не пускає чоловіка й через поріг ступити. З такого лиха лице в нього стало красне, як кармазин, губи посиніли, як буз, повіки зжовтіли, як жовток, очі почервоніли, як жар. Та він схопився б, як опарений, якби Мартоха ласкаво покликала. Та якби вона взяла його в широкі, як решетилівська толока/обійми, то грибок маслючок повиснув би в неї на шиї, як пес коло ятки».
Так думала жаліслива та сердечна Яблунівка, дивлячись на старшого куди пошлють, що, добившись із Америки додому, тепер мусив гибіти на власному постаменті, бо клята Мартоха так збиткувалася з чоловіка, що й до хати не пускала. Й чи вона, зрештою, вгадала, які то думки снуються Яблунівці, чи сама зласкавилась, а тільки раптом одчинила сіни й озвалась голосно:
– Й чого це ти, Хомо, сидиш на постаменті, як на жару? Та нех западуться всі вони – й французька горлодерка, й пані радникова, й секс-бомба, щоб ми через них сварились.
Хома ледь-ледь повеселів, зрозумівши, що Мартоха його манить, мов кота мишею.
– Ото вештався скрізь та волочився, та однаково до хати добився, бо немає над Мартоху жінки в світі, правда? Як би тобі велось без мого догляду, га?
– Еге ж, розсипався б дід, якби баба його не підперезала, – згодився Хома.
– Та чого ж ти, Хомонько, не йдеш до хати, га? – аж виспівувала Мартоха. – Та чого ти мені так рад, як сирота трясці? Скучила ж я за тобою, з далеких доріг виглядаючи!
Чи багато нашому братові чоловікові треба? Треба мало: хай борщ без сала, аби жіноча душа пристала, хай у голову жінці зайде і вона тебе за піччю знайде, хай ти полеш просо за током, а жінка пасе тебе закоханим оком. Отож схопився Хома із постаменту, як опарений, гайнув до Мартохи, в її широкі, як решетилівська толока, обійми й повис у неї на шиї, як пес коло ятки. Бо справді заскучали одне за одним. Бо хоч і не до молодості обом велось, але ж любов свою не розтринькали й не проциндрили, отож хай буде їхня доля всім завидна.
Обійнявшись та поцілувавшись, хай вони йдуть до хати, а ми слідом за ними не переступимо порога й не станемо заважати. Авжеж, не станемо заважати, бо є обом про що побалакати. Хай Хома розповість, що бачив за океаном, бо ж Мартосі страх як кортить послухати, щоб потім бігати по Яблунівці й, наче ота гречана каша, хвалитись, що вона з коров’ячим маслом зуміла родитись. А може, пані радникова кланялась Мартосі низенько в ноги та в гості запрошувала? А може, пані радникова й гостинець якийсь передала, бо ж негоже випроводжати з дому гостя з порожніми руками!.. І, звісно, Хомі цікаво почути за сільські новини – в кого що народилось чи хто помер, хто взяв шлюб, а хто розлучився.
Отож хай Хома з рідною жінкою Мартохою йдуть нарешті до хати й гомонять ладком. Не забуваймо й про те, що пояс цнотливості, яким грибок маслючок замкнув товар у лавці, коли ладнався за океан, і досі не знято. Не були ми свідками, як той пояс зодягався, не збираємось бути свідками, як пояс цнотливості й знімається. А може, ніякого пояса цнотливості не було й нема, хтось набрехав, аж закурилось. Еге ж, у яких промтоварах дістав би Хома пояс цнотливості, коли не завжди звичайний ремінь знайдеш? А якщо сам пошив, то в кого міг навчитись?
Може, воно то так, та тільки трошки не так!
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ П’ЯТИЙ,
По світах блукаючи та з радником президента зустрічаючись, Хома відірвався мимоволі від рідного ґрунту, а, як ви знаєте, на рідному ґрунті стались деякі переміни, бо життя – це і є низка перемін, наче в'язанка бубликів. До таких перемін слід віднести й появу лебедя в хаті старшого куди пошлють. Отого лебедя, якого знайшла Мартоха у шелюгах над яблунівським ставом. Отого лебедя, від якого мала розраду, бо крутився на обійсті, наче якийсь білосніжний неземний дух. Отого лебедя, про котрого так багато гомоніла Яблунівка. Начебто Мартоха стерялась розуму й живе з великим і красивим птахом, бо Хома за океаном. Геть забула Яблунівка про пояс цнотливості, наче лебідь здатен був той пояс цнотливості перехитрувати.