– Із Сухолужжя та Великого Вербчого писали про вас, Соломіє? – оторопів я.
– Й про мене також, – прошелестіла винуватим голосом дівчина. – Тому сам товариш Венеційський наказав у всіх попросити вибачення. У вас також... Велике вам спасибі!
І не встиг я схаменутись, як знову відчув на щоці поцілунок її гарячих уст, і вже вона, легка й радісна, переступала поріг знахарчиної хати, бо, видно, таки квапилася,
– Звідки ж ви хоч? –устиг я запитати в спину.
– Із Сухолужжя! Там я в бібліотеці. Дам почитати «Позиченого чоловіка», – вже відповіла з сіней. – Хоч і велика черга записалась на книжку, та я вам без черги дам.
І зникла, як буря. Як прекрасна руйнівна буря, що випалює душу, аби в душі зросло зело неясних надій, щемкої тривоги в передчутті майбутнього.
Звісно, я не знаменитий Шерлок Холмс. Так само я не знаменитий інспектор французької поліції Мегре, створенню образу якого віддав мало не все своє життя Жорж Сіменон. Проте здається, що будь-хто, поживши в Яблунівці того літа і ставши мимовільним учасником багатьох загадкових пригод, обернувся б на детектива. Авжеж, на дилетанта, без високої кваліфікації, але на детектива. Отож після відвідин Соломії я вже здогадувався, як розгортатимуться подальші події.
На ці події вплинути я не міг, зоставалось терпляче очікувати. Саме заслухався туркотінням горлиці, що линуло у відчинене вікно, коли в сінях прошаруділи обережні кроки. Зовсім тихі, наче то ступав безплотний дух. Насторожившись, я ждав, коли відчиняться двері.
Вірите ви чи не вірите в інтуїцію? Я вірю, принаймні в свою. Відчинились двері, і, як я й сподівався, поріг переступив колишній гітлерівський офіцер.
Кажу – колишній, бо не було на стрункому парубку ні фашистської форми зі зловісними нашивками на рукавах та на грудях, ні важкого «вальтера» в руці. Розхристаний комір світлої кремової сорочки відкривав міцні засмаглі груди. Білі джинси підперезано широченним чорним ременем із пряжкою-бляхою, котра скидалась на дзеркало, здатне відобразити весь довколишній світ. Із першої нашої зустрічі запав у пам’ять погляд його ясних, мов акацієвий цвіт, очей, які наче хлюпали свіченням підпаленого спирту, які погрожували смертельним опіком. Зараз у цих очах тремтіла мало не дитяча провинність.
– Дозвольте?..
Коли ми грали пам’ятної ночі пам’ятну шахову партію, цей молодий і симпатичний садист так і не обізвався ні разу, своїм зловісним мовчанням нагнітаючи й напружуючи відчуття смертельної небезпеки. Голос, виявляється, в нього м’який і мелодійний, як у дівчини.
– Дозвольте?.. – вдруге озвався цей непрошений гість, бо я мовчав. – Доброго дня!..
– Вас прислав сюди сам товариш Венеційський? – звівшись із-за столу, похмуро спитав я.
– Так, – відказав парубійко з порога.
– А своїм розумом ви не могли здогадатись прийти?..
– Бачте... – пробурмотів він і прикусив язика.
– Сподіваюсь, на цей раз ви прийшли без «вальтера»?
– Без «вальтера»! – ледь повеселішавши, відказав переодягнений гітлерівський офіцер, що прийшов за повелінням самого товариша Венеційського. І розвів руками, показуючи трудові мозолясті долоні.
– І без шахівниці?
– І без шахівниці, – відказав. І додав зі щирим захопленням: – Зіграли ви тоді здорово!
– Так уже й здорово, – заперечив я, хоча похвала полестила. Звідки цьому ситому й здоровому парубійку знати, що в ту ніч я перевершив свої шахові здібності! Адже йшлось не так про боротьбу в шахах, як про ідеологічну боротьбу. Я й зараз відчував гордість, що переміг у тому смертельному поєдинку. Зрештою, я не міг не перемогти, не міг не здолати долю.
– Повірте, що здорово! – заходився переконувати мене цей перевдягнений гітлерівський офіцер. – Я сам граю на рівні кандидата в майстри спорту, в районі всіх на лопатки кладу. Знаєте, не люблю програвати, а тоді довелось-таки програти.
Не люблю програвати!.. Я згадав, як його рука тяглась до «вальтера», та в останню мить він зумів перебороти своє бажання розправитися зі мною якщо не на шахівниці, то силою зброї. Помітивши, що від спогадів я змінився на обличчі, перевдягнений гітлерівський офіцер сказав:
– Ви могли б стати чемпіоном нашого району!
Мені знову полестила похвала, й лице моє відм’якло мимоволі. Помітивши, що може маніпулювати моїм настроєм, як заманеться, він сказав не без лукавої запопадливості:
– А там стали б чемпіоном області! Чемпіоном республіки! Країни! Світу!
Хто б не всміхнувся з радості від таких лестощів! Усміхнувся, звісно, і я, відтанувши душею і вже зовсім не маючи з серці зла за ту гру в шахи під дулом пістолета.