– Гаразд, що сьогодні навідався без «вальтера» і без шахівниці.
– «Вальтер» конфіскував сам товариш Венеційський.
– Давно пора. Передай самому товаришеві Венеційському, що ти ходив до мене просити вибачення. Сподіваюсь, таку партію ти зіграв тільки зі мною? Бо не в кожного можуть витримати нерви, хтось і на інфаркт спроможеться вже в королівському гамбіті, навіть не в ендшпілі. Йди!
Він вилетів із хати ще прудкіше, ніж Соломія. Гм, від чемпіона району – до чемпіона світу! Зійти на шаховий Олімп – хто не мріє про такий тріумф?.. Лишенько, як мало треба людині, щоб вона забула й простила! Просто треба, щоб кривдник під’їхав до неї на кривій, щоб очі замилив і за ніс поводив. Глибоко приховане шахове самолюбство – ось та струнка, на якій зіграв оцей хитрунець. Навіть не сказав, хто він і звідки. Та, зрештою, це не має ваги.
Ви вже здогадуєтесь, либонь, що після навідин Соломії та переодягненого гітлерівського офіцера, котрий так і не відрекомендувався, я став чекати на татарську орду. Авжеж, мали вони ввірватись на знахарчине подвір’я не на косматих степових конях і не з кривими ятаганами дамаської сталі в руках, не з горловим криком хижих зайд і не з розбійницьким шовковим арканом... Справді, незабаром зупинилось під хатою дві легкові машини, з яких висипало близько десятка парубків. Я не став очікувати гостей у хаті й вийшов назустріч.
їхня спішена ватага вже вступила у ворота. Вирлоокі, щелепасті, лобаті, з кривими та горбатими носами, широкі в плечах. І зодягнені – хто в джинси чи бостон, хто в льон чи кримплен, хто в полотно чи шерсть. Ступали дружно, впевнено, наче молотами гатили в землю. Оточили з усіх боків, немов у бран узяли, й на мить я знову відчув на шиї доторк шовкового аркана.
– Доброго здоров’ячка! – привітались.
– Не від самого товариша Венеційського? – поцікавився я для годиться.
– Від самого товариша Венеційського, – пролунала відповідь.
– Хочете нарешті взяти мене в ясир? – спромігся я на невдалий жарт. – І відвести десь на невольничий ринок у Бахчисарай чи в Кафу?
– Та ні, – стали запевняти похмуро, блимаючи спідлоба, зизом чи косо.
– Значить, на невольничий ринок іще далі, аж у Стамбул?
– Та зовсім ні, – супились вони, хмарились та бурмосились. – Сам товариш Венеційський прислав, аби покаялись перед вами та вибачення попросили.
Ой, не стерся ще в моїй пам’яті отой доторк шовкового аркана! Мимоволі я підніс руку вгору й помацав горло. Непривітні ординці стали ще непривітніші – справжня татарва!
– Гаразд, хлопці, йдіть... Передайте самому товаришеві Венеційському, що зустрічалися зі мною.
Повернулися спинами й ордою посунули до воріт. Повтискували свої дебелі тіла в машини, й гуркнули мотори. Післяполудневе сонце зарожевило куряву, що знялась у вулиці від прудких коліс. Криво всміхнувшися сам собі, я сів під грушею на поліно, цюкане-перецюкане сокирою: очевидно, знахарка на цьому поліні рубала дрова. З поля долинав гуркіт комбайнів: кипіли жнива, в розпалі було збирання врожаю. Я подумав про те, що тепер, після всіх недавніх гостей, мені найдужче кортіло б побачити моїх визволителів козаків, що в той весняний день порятували з яничарського полону. Проте не сумнівався, що козаки не навідаються з візитацією, бо вони – молоді шофери, комбайнери, механізатори широкого профілю – зараз на збиранні врожаю. Якщо не в Яблунівці, то в Сухолужжі, в Чудвах, у Великому Вербчому, по інших селах району.
Сидячи під грушею на поцюканому поліні, очікував я зовсім на іншого гостя. Час тягнувся неймовірно повільно, мовби в нього, лінивого, був слід по золотому. Від літньої спеки широкі лопухи під тином поопускали свої капловухі вуха. Пахло сухою курявою й гарбузовим гудинням із городів. Безконтрольно я поглядав раз у раз на наручний годинник, дивуючись: чому бариться саме той гість, на якого я так нетерпляче очікую і який ну просто зобов’язаний висповідатись переді мною! Й коли на вулиці за бузиновими кущами майнула знайома постать, я став напрочуд спокійний. Так, напевне, спокійно почувається в могилі отой Гаврило, який не вмер, а галушка задавила.
Нарешті гість ступив на подвір’я. Й поки дибцяв до груші, я пильно роздивлявся оцю тінь, яка ще так недавно була здоровим, тілистим чолов’ягою. В очах його, здавалось, чоловічки догори ногами стали. Це в тих очах, де ще зовсім недавно мовби космічний пил мерехтів, а зіниці скидались на зоряні галактики. Гострий горбатий ніс, який нагадував форштевень старовинної турецької фелюги, ще дужче загострився: таким гостряком можна було б колись, ідучи в морську атаку, протикати наскрізь судно супротивника. А де поділися соковиті червоні губи, що красномовно, хоч, може, й безслівно говорили про любителя прянощів земного буття? Здавалось, обросли губи порохом смутним та печальним. Куди вже там, щоб у малюнку тих губ угадувалась владолюбна людина.