От що сталося з тим, хто не так давно нагадував Мефістофеля доби не ґетевської, а нашої. Можливо, саме такого вигляду й повинна прибрати душа митця після титанічних творчих мук, тоді, коли тіло зникає, самознищується, а душа зостається гола-голісінька, безтілесна?
– Ви прийшли до мене за наказом самого товариша Венеційського? – звівся я з поліна під грушею назустріч давно очікуваному гостю – художнику. Авжеж, як ви вже догадались, на знахарчине обійстя ступила нога художника-бороданя. І відзначивши, що борода в нього зосталась на диво густа й пишна, я додав: – За наказом начальника районної міліції?
– Так, – мовив художник плюсклим голосом плюсклого пророка.
– Ваші колеги встигли нанести мені візити раніше, – мовив я, вирішивши грати відкритими картами й не приховувати козирів. Та й чом би мав приховувати, коли всі козирі були в моїх руках.
– Тепер моя черга, – мовив художник, і голос йому затремтів, мов остючок на вітрі. – Сам товариш Венеційський наказав просити у вас вибачення, пригрозивши, що в разі непослуху розцінюватиме мою творчу діяльність за статтями карного кодексу. Мовляв, деякі аспекти моїх експериментальних пошуків у мистецтві пахнуть криміналом.
– Можливо, й так, – мусив я визнати слушність міркувань начальника районної міліції, котрий судив про мистецтво бороданя зі своєї адміністративної дзвіниці, зведеної на строгому кодексі.
– Знову невдача! – зітхнув.
– Так, знову невдача, – не став я втішати його вражене творче самолюбство.
І справді, в Яблунівці він звідав не тільки втіху мистецького самоствердження, а й низку прикрощів і невдач. У пам’яті промайнули деякі епізоди... Ось у фойє Будинку культури бородань перемальовує на стіну налигану натуру – червоної масті, з вигнутими вінком рогами, з рожевим вим’ям корову з колгоспної череди. Основоположник естетики рухомого живопису! Сподівався, що намальована худобина доїтиметься, даватиме шкіру, шерсть, м’ясо. Сподівався, що в майбутньому всі стануть художниками. Рухомий живопис мав сприяти росту матеріального добробуту трудящих, а також розквіту самобутніх індивідуальностей. На жаль, оту корову, що правила за прототип, вибракували, вона потрапила на бойню, й голова колгоспу сказав, що не можна серед селянської маси пропагувати образ такої корови, це в корені суперечить принципам рухомого живопису.
Далі він намалював на стіні у фойє новітній комбайн, котрий наче щойно зійшов із заводського конвейєра. Намалювавши комбайн, бородань явив себе справжнім генієм мотовила, проте, як з’ясувало правління колгоспу на чолі з Димом, генієм не вповні. Бо припустився незначних неточностей: мотовило вийшло трохи менше за розмірами, центруюча втулка не відповідала ГОСТу, ланцюжок транспортера закріплено неправильно, недосконалий у технічному відношенні кронштейн... Авжеж, комбайн із таким мотовилом не міг прямісінько зі стіни рушити на колгоспні поля, щоб збирати високий врожай. Брак, чистісінький брак!
А картина весняного поля, трактори, сівалки, з сошників ллється зерно в рахманний ґрунт? А на передньому плані – купа суперфосфату, мішки з зерном?.. Здавалось, краще не намалюєш. Проте правління «Барвінку» на чолі з Димом забракувало. Мовляв, автор не поставив перед собою надзавдання. Навіть якась піонерка помітила один із прорахунків митця: на картині не передбачено біологічний захист рослин від шкідників!.. Отже, основоположник естетики рухомого живопису припускався помилок прикріших одна за другу.
А хіба панно трудової слави принесло бороданеві творче задоволення і перемогу? Хіба нарешті він зміг би сказати сам собі, що його новаторська дорога в мистецтві – правильна, що саме такою дорогою слід іти далі, народжуючи масу послідовників і епігонів, шкіл, шкілок, течій, групок і угруповань? Поклавши руку на серце, він так сказати не міг. Хоч панно трудової слави й вимріяно розумом могутнім, але ж і воно не стало закономірним вінцем творчості, подією в світовому мистецтві...
Ми стояли під грушею на знахарчиному подвір’ї. Листя на гіллі ледь гойдалось од легкого й теплого вітерцю, й на виснаженому обличчі художника ворушилось мереживо тіней. Я болісно відчував на собі погляд його нужденних та злиденних очей: такими очима, либонь, можна дивитись якщо не з шибениці, то з самісінького пекла. Не хотілося б мені бути в його шкурі, не хотілося б звідати такого розпачу, що, дивись, і душу, наче пташку, вигнав би з тіла.