– Невже ви не здогадувались, що невдача – закономірний результат ваших пошуків? – поспитав я.
Перше ніж обізватись, губи йому судомно здригнулись, наче биті електричним струмом.
– Прокладати нові шляхи в мистецтві завжди важко, – сказав. – Та й хіба митець не має права на помилку?
– На помилку, яку змушений виправляти начальник районної міліції сам товариш Венеційський?
Погляд у бороданя знову став злиденний та бідний: якби до бідноти такого погляду докласти ще копійок зо три, то можна купити бублик.
– Своїми поразками я, либонь, уже заплатив по обух.
– То ще тільки сто кіп за петрушку... А доведеться втратити ще сто кіп за рибку! – Зрештою, я не міг стримати свого здивування: – О, яку фантазію треба мати!
Іскри диявольської гордості сяйнули в його дешевій, мов хрін на базарі, пустоті очей. Либонь, і справді пишався своєю фантазією: вродився пирогом, тому й пирожився.
– Хоч почув од вас однісіньке слово визнання, спасибі. – Пожвавішавши від моєї скупої похвали, бородань уже начебто не скидався на голову дохлого лева, а швидше – на хвіст живого собаки. – О, ніхто з сучасників не міг би дорівнятись до мене буйством фантазії! Згодьтесь, що ідея рухомого живопису, який я намагався утвердити в Яблунівці, є грандіозною ідеєю. Грандіозну мистецьку ідею навряд чи висувало людство за всю історію існування цивілізації. Від ідеї рухомого живопису я перейшов до ідеї рухомого театрального дійства. Згодьтесь, що перед моєю системою блякне театральна система Немировича-Данченка й Станіславського та всі інші системи.
– Так, блякне, – мовив я саркастично.
– О! – зрадів бородань, не вловивши сарказму. – Розумієте, я вирішив узагалі відмовитись від сцени. Геть сцену! Дія п’єси має відбуватись в атмосфері життя живого. Вся земля – сцена. Актори змішуються з глядачами, й подеколи актори поводяться, як публіка, а публіка, як актори. Й зрозумійте такий важливий принцип: актори не грають, а живуть у виставі навсправжки! Себто навсправжки їдять і п’ють, обіймаються й цілуються, кохаються й народжують дітей. Епізоди вистави не розігруються, а буквально втілюються в життя. Себто, довколишня дійсність і дійсність п'єси – адекватні, між ними немає ніякої різниці. Лише за такої умови вистава не просто набирає великої життєвої правдивості, а стає самим життям. Розумієте? Не якась там життєва достовірність чи правдоподібність, а саме життя! Ось який мистецький ефект передбачається ідеями рухомого театру.
На знахарчиному подвір'ї під грушею бородань викладав мені основні принципи, основоположні засади рухомого театру. Пожвавішавши, вже не скидався на безтілесний дух, що неприкаяно никає по Яблунівці. В очах замерехтіло космічним гострим пилом, зіниці знову нагадали далекі зоряні галактики, і, здавалося, серед того космічного пилу та зоряних хурделиць видимо народжуються якісь химерні чорти з чортенятами, біси з бісенятами, великі дідьки та малі.
Щоб реалізувати ідеї рухомого театру, він зібрав хлопців та дівчат із багатьох довколишніх сіл. Реквізит виготовляли самі. П’єсу написав він, бородань. У п’єсі йдеться про долю Яблунівки від сивої давнини по нинішній день. Авжеж, у п’єсі діє загін ординців-степовиків. Авжеж, не можна було обійтись без козацької чоти. Фашистські солдати, гітлерівський офіцер. А також червоноармійці. І – драматична доля дівчини, що символізує долю Яблунівки упродовж століть. Скільки випало їй звідати, зазнати, пережити, проте злигодні не зламали її душу, історичні бурі не понівечили мрійливого й чистого єства. Наділена невмирущістю й незнищенністю, вона жила не тільки в минулому, а й сьогодні, а й житиме вічно.
Сонце хилилось до обрію, з поля долинав гуркіт комбайна. І якби не той гуркіт комбайна, то здалося б, що в глибокій літній тиші Яблунівка прислухається до палкої мови художника-бороданя, який звірявся в задумах. Авжеж, ніхто б не відмовив цьому самородку ні в буйстві фантазії, ні в унікальній самобутності. Рівних йому тепер нема, а в минулому міг дорівнятися своїм генієм хіба що доктор Фауст.
Вкотре я відчув на шиї доторк шовкового аркана, на якому мене мали повести в неволю, якби не визволили козаки на весняній яблунівській околиці. А я ж тоді гадав, що з часом, із цією матеріальною субстанцією, стався якийсь катаклізм, що час минулий перемішався з часом сьогоднішнім, тому-то й довелось у космічну епоху зустрітися з живими ординцями й козаками!.. Я згадав свої зустрічі з Соломією – і першу в Будинку культури, і другу, коли дівчина навідалась до знахарчиної хати. Й оту, коли вона їхала до району в одній машині з гітлерівським офіцером, очевидно, мали десь там у гущі життя живого розіграти один з епізодів п’єси... Я згадав також весняну ніч, коли зіграв партію в шахи з озброєним фашистом. Зіграв партію в шахи не колись, а тепер, через багато років після війни. І виграв так, як, очевидно, виграв би в час війни. Мимоволі я став не глядачем, а учасником спектаклю. Але ж, мабуть, не спектаклю, а життя живого, бо принципи рухомого театру, сповідувані цим бороданем, передбачають тотожність спектаклю і життя, стирання будь-якої межі між мистецтвом і дійсністю!