З мене реготала вся Яблунівка, цьому Святу сміху кінця-краю не бачилось. Очевидно, так і мало завершитись моє перебування на цій землі обітованій. На цій землі обітованій, що родить хліб і любов, котра, як перстень, не має кінця і сильніша смерті. Що родить яблука і щастя, котре, як трясця, кого попаде, того й трясе. Що родить мальви і долю, котра не курка, її решетом не накриєш. А ще на цій землі родить щедро правда й добро, мудрість і розум, честь і відвага. А які тут багаті врожаї щирого сердечного слова збирають, лукавства й сміху, пісень і легенд, ласки й ніжності. А ще ж, звісно, і прислів’їв небачені врожаї! Отих прислів’їв, про які яблунівський люд пророчо каже, що пословиця плодюща й живуща, що пословиця повік не зломиться, що без пословиці не проживеш, що пословицю ні обійти, ні об’їхати, що на пословицю нема ні суда, ні розправи. Пословиця – в своєму краї пророчиця!
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТИЙ,
В небі переморгувалися зорі, наче то розмовляли між собою душі померлих. А може, розмовляли пращури не тільки між собою, а й зі своїми нащадками, нині й прісно живущими на землі? Чумацький Шлях лежав над моєю головою як фатальна стезя вічності, по котрій ішли в давнину, йдуть сьогодні, йтимуть завтра. Здавалось, отак із цієї яблунівської вулички, що пахне курявою, кропивою та блекотою, можна легко ступити на зірчато-грудкуватий Чумацький Шлях, ось варто лишень із вулички вийти в поле, сягнути обрію, а там із обрію – прямісінько в небо!
Та в оце свіже літнє передрання я йшов зовсім не до польового темного обрію, щоб там із путівця ступити на Чумацький Шлях. У цю пору від знахарчиної хати, скрадливо озираючись, я простував безлюдним селом до обійстя грибка маслючка. Дійшовши до його яблуневого саду, я зупинився прислухаючись. Шелепнувши по листю, під ноги впала грушка-лимонка, і я мимоволі здригнувся. Неподалік брехнув пес – і душа моя вступила в п’яти, щоб потім поволеньки, млосно спливати догори. Якась нічна кузька сіла на щоку, й лице моє судомно сіпнулось, наче від удару нечистої сили. Хто б подумав, що так потерпатиму від страхів, так остерігатимусь! А як замишляв це діло, то здавалось: дарма ярма, аби воли були, дарма воли, аби ярма були...
Зважившись, переліз через вориння й опинився в саду. В хаті грибка маслючка не світилось, вікна блимали темними блимаками. Черкнувши по носі, впало яблуко, і я аж присів до землі. Оготавшись, випростався, бо хоч жижки й дрижать, але не годиться накивати п’ятами. З охолодим серцем, навзгинці подибцяв попід гіллям, що ламалось від яблук. Ось нарешті і ясен, під яким колись Хома любувався Мартохою, що при місяці походжала в білій сорочці по садку...
Йдучи до садиби грибка маслючка й продираючись через сад, я побоювався, що когось таки застану під ясеном на постаменті, бо святе місце порожнім не буває – ні вдень, ні вночі. Й наче гора з пліч ізсунулась, коли вгледів, що на постаменті в цю глупу пору – нікогісінько!..
Свого духу боячись, я підступив до постаменту і, вкотре подивившись на блимаки темних вікон, по приставленій знизу цеглі обачно здерся вгору. Навпочіпки, навіть не розгинаючись у попереку, примостився на дерев’яній лавчині, що завжди стояла на постаменті – і для Хоми, й для будь-кого з охочих. Лавчина, вистигнувши й змокрівши від нічної роси, холодила сідницю, проте від того холоду я не почувався, як узимку отой Савка у свитці, в котрої чомусь рукавів нема. Від холодної лавчини струмувала дивна сила. Й та сила давала почуватись так, наче я хоч і голий, та в поясі, хоч і голий, та в підв’язках, хоч і голий, зате пишний. Та сила дедалі випростувала мене на лавчині, вже я сидів рівно, випнувши груди й розгорнувши плечі. Далі та сила звела мене й поставила на постаменті. Вже я почувався отим, що вдома мотузкою хліб ріже, а в городі і те і се; почувався отим, що хоч у нього куліш, зате на виделці. Так стоячи на постаменті, я дивився звисока, а нічого не бачив, бо здавалось, що зловив зайця за хвіст і вхопив місяця зубами! Ну, думаю, тепер мене і пальцем не торкни, тепер я через губу не плюну, тепер до мене без ломаки ніяка холера ні приступ!