Та хоч стояв під ясеном на чужому постаменті, себто на краденому, й почуття начебто крадені переживав, та й гадки не мав, що може дістатись на горіхи, що буде катюзі по заслузі, що прийде і на пса мороз. І не боявся, що, може, зараз із хати вискочить розгніваний Хома і почне мені березовим пером виписувати не одну іжицю й постарається заслати туди, де козам роги правлять. Бо здавалось, що постамент мій, що ніколи вже звідси не вступлюсь.
Так думаючи, спершу я дерев’янів на чужому постаменті, гордо склавши руки на грудях, дивлячись перед собою й нічого не бачачи. Далі наче вже на суху глину обернувся, котра не може розповзатись по боках так, як мокра. А вже потім наче гранітним став: руки-ноги гранітні, груди гранітні, голова й очі в голові гранітні, а ще ж думки та почуття гранітні. Швидше всього, що з житомирського граніту, із якого в Яблунівці та по довколишніх селах рубають і тешуть пам’ятники. В грудях моїх чулось гранітне серце, а по гранітних жилах текла, звісно, гранітна кров. І ноги мої гранітні поприростали до цегляного постаменту, зведеного з цегли колгоспом «Барвінок» під майбутній пам’ятник старшому куди пошлють, і з підошов моїх ніг у цегляний постамент, здавалось, попроростало рясне гранітне коріння. Я вже так приріс, так укоренився, що не схитнула б ніяка буря, ніякі історичні катаклізми не схитнули б, не вирвали б, не зруйнували б. І вже в моїй гранітній голові снувались гранітні честолюбні мрії, як упродовж багатьох майбутніх років до моєї гранітної замисленої постаті приходять прочани-подорожани, щоб схилитись шанобливо, щоб прочитати гранітну мудрість у моєму гранітному погляді, щоб відчути гранітне благословення моєї гранітної душі. Авжеж, приходитимуть, аби нести по землі живі легенди про мою гранітну велич, аби завжди відчувати на собі гранітну живлющість мого гранітного благословення.
Так мені з доброго дива міркувалось на чужому постаменті, бо, либонь, тільки на постаменті можуть навідувати людину такі думки, мріяння, візії. Чи то пак – не людину навідувати, а пам’ятник, причому пам’ятник не рукотворний, а живий, що зі своєї доброї волі обернувся на граніт.
І враз у хліві грибка маслючка проспівав півень. Той півень наче кинув жарину вогню в суху солому, бо за хвилю йому відповіли з ближчих сусідських обійсть, потім із дальших, іще з дальших, – і скоро півні співали по всій Яблунівці. Їхні лункі горлянки наче палахкотіли смолоскипами, наче видихали назустріч близькому ранку струмені палахкотючого вогню, й ті окремі струмені вгорі над селом зливались у голосне, золотисте вогнище, яке цвіло, здається, все розкішніше, все палкіше. Це було ритуальне древнє вогнище, запалене лункими горлянками яблунівських півнів на пошанування досвітку, на пошанування сонця, яке ще ховалося за обрієм.
Усяка нечиста сила споконвічно боялась голосу півнів. Отож ота нечиста сила, яка на постаменті вступила в моє тіло, також злякалась пташиного співу й поволеньки стала звітрюватись з мого єства. Здалось, що гранітне коріння вже не так міцно тримається за постамент, що не так лунко б’ється гранітне серце у гранітних грудях, поменшало гранітних думок і гранітних мрій у гранітній голові.
А коли згодом ударили вогненними сурмами другі півні, складаючи полум’яну осанну світанню, то я відчув, що я вже не гранітний, а наче з глини виліплений, можу розбитись і розсипатись.
А коли вдарили й треті півні, то моє тіло здерев’яніло, й думки здерев’яніли, й мрії здерев’яніли. Від наглої втоми підкошувались ноги, й хотілося сісти на лавчину, щоб відпочити, проте інерція недавнього самозвеличення тримала вертикально.
Тоді з хліва долинула музика. Очевидно, почалась ранкова трансляція для породистої корови, аби вона більше дала молока й вищої жирності. Чи то щипком, чи то медіатором добувався ніжний ліричний звук, який раз у раз повторювався. Якийсь віртуоз грав на старовинній грецькій кіфарі. Звуки кіфари, що долинали з хліва, де стояла породиста корова, остаточно вигнали нечисту силу з мого єства. Ноги підкосились у колінах, і я впав рептухом на лавчину. А що замість нечистої сили в душі поселився страх (а що, коли Хома зараз вигулькне з хати із замашним кимаком, щоб утришия гнати самозваного злодія?), я животом ісповз із постаменту. Подерши штани, прожогом кинувся через садок, і гілля яблунь та вишень дряпало обличчя, сікло по щоках. І здавалось, що кожне деревце кричить услід: «Ти ловкач, який і рідного батька продасть, якби знайшов охотника на старе луб’я!» Кожен пеньочок волав: «Такий злодій як увійде в комору, то хоч би гадюка лежала, то зжене та вкраде!» Кожна галузка випоминала: «Це отой шахрай, що зовсім дурний: з чужого воза бере, а на свій кладе!» А я тікав по землі, наче журавель у небі, хоч, може, оті звинувачення яблунівської природи й були мені корисні, мов сліпому дзеркало, чи так потрібні, як собаці п’ята нога. Я тікав, щоб не зловили на гарячому, боячись отієї щирої правди, яку хоч засип золотом, затопчи її в болото, а вона все-таки наверх вийде!