Лев загіпсованою калічкою запросив Марі заходити. Глянув на сусідчині двері. Йому здалося, що з вічка на нього зирить зміїне око, а із замкової щілини скапує отрута. Як скоро чомусь він змінив думку про пані Стефу... Дивина та й годі!..
Сусідка почекала, поки за Левом зсередини клацне замок. Висунула голову, пооглядалася.
— Дожився! — прошипіла. — Нормальні чоловіки в такий час випроводжають коханок, а він приводить... Але ж хіба він нормальний?.. — додала й густо, з огидою сплюнула на немиту долівку сходової клітки. Забула, як передучора боролася за чистоту під'їзду й учила втомлених жителів будинку елементарної культури. — Як я помилялася! — бубоніла під ніс пані Стефа. — Упиряка! — придумала прізвисько Безрукому й запишалася своєю тямущістю, бо їй сподобалося.
Марі впевнено зайшла, скинула чоботи, вбігла у туалет, щоб привести до тями організм після холодних нічних бродінь. Коли вийшла, біля туалету вже чергував Лев. Поставила чайник, обвела поглядом численні тумби і безпомилково відкрила ту, де були кава та чай. Залила собі кави.
— Що ти будеш? — запитала Лева й прикусила язик. Ненароком вирвалося «ти».
Лев того не помітив.
— Чай. Я і так тижнями не сплю.
Лікарка обняла долонями горня, посьорбуючи паруючу каву й водночас гріючи руки. Краєм ока спостерігала за Левом. Другим краєм вивчала кухню.
Першим мовчанку перервав Безрукий.
— Таке враження, що ви вдома. Усе знаєте і все відчуваєте, — сказав.
— Бо тут розкладено все по-жіночому. Я не бачу руки чоловіка.
— Правильно. Бо я нічого не змінював після смерті господині. Все, як було...
— Чому господиня залишила квартиру вам? — запитала Марі. — Якщо не секрет...
— Не знаю. Вона не хотіла розповідати, а я не питав. Вона колись була бібліотекарем в дитячому будинку, де я, так би мовити, виховувався. Я з книжками жив, бо вони були в мене єдиними друзями. Ганна Петрівна дуже добре до мене ставилась, але ніколи не жаліла. Тільки підбадьорювала, казала, що я стану її гордістю. Після закінчення школи я підтримував з нею зв'язки. Заходив сюди нечасто, але регулярно. Два-три рази на рік. В основному, на Великдень, літом та обов'язково 22 грудня, на Ганни. Позаминулого року, весною, вона зателефонувала і попросила прийти з паспортом. Я примчав зразу ж, думав, їй потрібна допомога. В хаті був нотаріус. З готовим документами. Він звірив оригінал мого паспорта з копіями, які в нього були, і зі мною, поставив печатку і пішов. Я не відпирався, тільки дякував. Хотів зробити старенькій приємне, бо було зрозуміло, що рішення вона прийняла давно... Наступного дня я перебрався сюди...
— А де ви жили до того? — запитала Марі.
— У студентському гуртожитку. Так дешевше й веселіше.
— А що — в Ганни Петрівни не було родичів? — поцікавилася лікарка і в той момент стала схожа на рудого слідчого.
— Ми ніколи тему її родичів не зачіпали. Але сусідка розповідала, що Ганна Петрівна приїжджа. Молодою прибула звідкись вчитися до Львова, тут і зосталась. Цю квартиру теж успадкувала від чужої професорки. Якась безродинна хата. Ганна Петрівна постійно повторювала, що я мушу їй подарувати внуків, бо інакше гріш ціна їй, мені і всім нашим поколінням, — колишнім і прийдешнім. Я не встиг. Вона померла 21 грудня 2011 року, перед своїми іменинами. Рівно через рік з вікна вивалився я... Ви все знаєте, чого буду повторюватись? Цілу ніч розказував. А мучить мене найбільше те, що вона дійсно перед смертю благала мене відкрити тайник 21 грудня опівночі. Я забув. А випав з вікна декілька хвилин після дванадцятої. І нічого не пам'ятаю. І ще ця лялька. Не думаю, що пані Стефа вигадала про ляльку. Хоча... можна перевірити в слідчого — він напевне все зафіксував.
— Де тайник? — запитала Марі, наче щось пригадала.
— У кімнаті. Пішли, — вони ввійшли в кімнату. Лев увімкнув світло. — Ось, — махнув рукою на стіну, де самотньо висіла сіра, сумна, в дешевій рамці картина.
Марі підійшла до полотна, розглядала. Дощова, втомлена львівська осінь. Площа Ринок. Облізлі будинки. Поодинокі згорблені і злякані перехожі. Виділяється чоловік у чорному, страшний і сумний. І таке відчуття, що йому чогось бракує. Однозначно, кудись спішить. Внизу маленькими літерами написано «Мало добра». Все.
— Дійсно, мало добра. Як такий страх можна тримати в хаті? — аж затрусилася лікарка. — Вас ця картина не гнітить? — запитала Лева, який стояв поруч, готовий зняти полотно, щоб показати господинин сховок.
— Якщо чесно, я ніколи на неї не звертав уваги. Зараз уперше. І погоджуюсь — вона неприємна.
— А знаєте, кого у середньовічному Львові називали «паном Малодобрим»? — раптом запитала жінка.