Юнак виглядав здоровим вайлуватим ведмедем, вирощеним у неволі. В нього було все: сила, клепки, не було тільки характеру. Ним попихали сухоребрі, виплекані газами вихлопних труб автомобілів міські задираки, бо були нахабними й уміло вдавали, що безстрашні, що їм усе по цимбалах, десь...
Старий зморщений вечір засинав на ходу. Студенти великої Країни Рад поглинали знання. Незнайомець зайшов у студентську кімнату впевнено, без стуку. Він був низький, з борідкою, м'язи теж не вражали, соломиною звисали під рукавами чорної сорочки.
Спочатку настала традиційна тиша, за час якої студенти мали впевнитися, що забрів у їхнє життя не хтось з інститутських перевіряльників, а простий смертний. Зайда ж мав переконатися, що не втулять йому тут по п'яте число, акуратно попросити вибачення і втекти від гріха подалі. Такий уже студентський народ: поодинці вони — нормальні люди, а натовпом — ненаситна жорстока орда.
Порушив мовчанку Саша Кажан, як і личило справжньому лідеру. Він нічого нового не придумав, як попередити:
— Слухай, смертник, бреди своєю дорогою, а то тебе зараз винесуть, — хлопці дружно заржали, як коні, а дівчата хихикнули, як дурочки. Хоча «як» у цих двох порівняннях сумнівні.
— Добре, — сказав незнайомець, — але три маленькі умови, — додав: — Ярема піде зі мною — раз. Ви його більше не будете принижувати — два. І тоді я вас не чіпатиму — три.
Саша не міг спасувати перед очима всієї чесної компанії навіть тоді, коли б перед ним стояв коваль з молотом, не те що якесь опудало, якого можна однією рукою піднести, розкрутити і шпурнути геть за тридев'ять земель, нехай летить знайомитися зі змієм Гориничем. Кажан потер долоні, загрозливо хруснув кістками.
— Ласкаво просимо в пекло, кретин! — прошипів Кажан, іронічно виставляючи у дурнячій посмішці свій правий зуб-ікло. Він розмахнувся правицею для удару... В такій позі й застиг. У сантиметрі від носа «кретина».
Знайшлися ще трійко сміливців, що ринулися рятувати вожака, але й ті позавмирали, як закляті. На їхніх обличчях застигла мить злоби. Від того моментально змертвіли решта хлопців і дівчат з веселої компанії, і дивному зайді на них не треба було тратити сил.
— Пішли! — скомандував чоловік до Яреми.
Той гордо зліз із табуретки, владно обвів усіх поглядом, по дорозі штовхнув Сашу Кажана, хоча той навіть не ворухнувся.
Надія Нахабна, дівчина Кажана, спробувала заговорити:
— А... а... а... — Проте в неї не дуже виходило.
— А... вони, — допоміг їй незнайомець, — будуть пам'ятниками-символами вашої тупості. Це урок.
Скам'янілі хлопці ожили на третій день у лікарні. Всі вони, не змовляючись, через деякий час перевелись в інститути інших міст.
Такою була перша зустріч Яреми з учителем.
Серафим Іванович був бібліотекарем. Він узяв Ярему до себе на квартиру. Таких розкошів, які були в учителевій чотирикімнатній квартирі, Ярема не бачив навіть у найкольоровіших снах.
— Я навчу тебе бути сильним і перемагати, — сказав учитель згодом, десь через місяць, коли Ярема добряче встиг звикнути до розкошів. — Але оскільки, як тобі відомо, безплатний сир буває тільки в мишоловках, ти повинен мені заплатити...
— Я... я... нічого не маю, — злякався Ярема.
— Перебивати старших можуть собі дозволити лише сильні переможці, — дорікнув учитель хлопцеві. — І то в крайніх випадках. А поки що уважно слухай. Мовчки. Поки тебе не запитають. Кожна людина з народження має все. Бо вона має душу... — в Яреми очі вилізли на лоба. — Так, ти не помилився, за земні блага ти заплатиш мені душею. Але не так, як ти думаєш. Бо я не диявол. Я просто хочу при допомозі тебе нарешті встановити справедливість. І для цього треба дуже мало — не дати одній заблуканій душі піднятися в небо тоді, коли вона зможе це зробити... Її навіть не треба опускати. Просто залишити там, де вона є... Звичайно, більше радості мені б принесло, коли б я учинив справедливість сам. Проте все упирається в тіло. На той час я вже буду досить старий...
— І коли це буде? — вирвалося у Яреми.
На його подив, учитель спокійно відповів:
— 21 грудня 2012 року.
Наївний юнак Ярема Лавник одразу ж прикинув, скільки йому ще можна буде пожити. В той час це йому здавалося цілою вічністю.
— Коли прийде час розплати — ти не помреш, — сказав Серафим Іванович. — З того часу почнеться твоя робота, платня тобто, про яку я зараз веду мову. Переможеш — будеш жити далі, програєш — ні. Хоча стрижень — в іншому. І про це ти маєш знати...
Ярема розумів, що саме зараз учитель чекає від нього запитання. Але змовчав. Серафим Іванович належним чином оцінив його витримку. Такі йому потрібні.