Серафим Іванович відкривав очі Яремі поступово. А те, що Ярема мав виконати дуже важливе своє призначення на цій землі — Ярема не сумнівався. Про це постарався вчитель — на те він учитель.
Кар'єра Яреми Лавника складалася, як у казці. На початок учитель наполіг, щоб він перевівся на юридичний факультет і став правником. А далі — на кар'єрній драбині, яку йому зготувала доля за дорученням учителя, вже не було таких щаблів, на які він не міг би стати. Так що виліз по драбині Ярема Сильвестрович на самий верх і так сидить там дотепер. І йому залишилося рік до пенсії. Щоб виконати свою роль.
Після розпаду Радянського Союзу вчитель дуже змінився. Став суворим, навіть злим, улесливість і загравання у його поведінці відійшли на задній план, він відверто почав демонструвати грубу силу. Бібліотеку покинув, став бізнесменом, займався нерухомістю. Згодом — його вибрали депутатом обласної ради. Налагоджений бізнес працював без нього чітко, як годинник, учитель тільки пильнував, щоб ніяка шестерня, спіралька чи коліщатко не дали збою. А якщо якийсь, не доведи Господи, гвинтик дозволяв собі непослух — Серафим Іванович його замінював швидко і безжально, бо рішення він приймав миттєво, одноосібно і, зазвичай, правильне. Вчителя не раз висували у столичні депутати, до Верховної Ради, але він відмовлявся. Щось придумував. І тільки Ярема Сильвестрович Лавник знав, що вчитель не може покинути Львова і його, свого компаньйона, бо тут і з ним вони мають установити справедливість, що колись давно була порушена нахабним юнаком, що дозволив собі перечити могутньому предкові вчителя.
Ярема був підготовлений учителем надійно, як смертники-терористи. Навіть коли діти, читаючи фантастичні казки, питалися його, чи правда те, що написано, він з упевненістю казав, що так.
— Що людина може собі уявити — це є, — пояснював він допитливій донечці. — Ти собі уявила, як то летіти на скатертині-самобранці? — запитав.
— Так, — відповіло дитя.
— Значить, так є. Розумієш?
— Ні, — призналася донечка. — Але мені це дуже подобається! — тішилася.
Дружина дорікала Яремі за те, що в такому жорстокому світі, де людина людині вовк, він із дітей виховує безхребетних мрійників.
— Не переживай, моєї грубої сили вистачить на всіх. І заплачу я за всіх. Тож нехай живуть по-справжньому, — дружина, звичайно, химерних міркувань чоловіка не розуміла, бо не знала про нього нічого. Ні минулого, ні теперішнього, ні призначення. Вчитель казав, що у світі дев'яносто дев'ять відсотків людей, проживши поруч ціле життя, одне про одного нічого не знають. Їм цього не треба. Вони зацікавлені собою і як вижити. Це кращий варіант. Гірший, навпаки: як вижити. І собою.
Ярема Сильвестрович умів маніпулювати людьми, як маріонетками. Завдяки вчителеві Ярема знав у людині кожну нитку і мотузку; знав, коли і як за них треба смикнути, аби добитися потрібного результату. За роки тренувань він навчився гіпнозу, по вібраціях енергії людини міг визначити її поведінку, здогадатися, що людина думає. Завдяки комплексу знань міг прикинути майбутнє. Вроджених чаклунських талантів у Яреми не було. Учитель казав, що так краще, бо того, що треба, він його навчить, зате голова у нього завжди буде тверезою, як у робота. Бо найбільший ворог людини — її емоції. Як і найбільший друг, до речі. А вміння керувати емоціями — мистецтво, яке не знає досконалості, і не факт, що цим мистецтвом на всі сто володіє навіть Бог.
— Уроджений чаклун не тільки керує. В першу чергу керують ним, він тільки прислухається. І зазвичай це дуже дорого йому коштує. Хто дає бачення, той вимагає платні. А ти платитимеш сам собі.
Звичайно, вчитель не дозволяв Лавникові демонструвати комусь свої вміння. Їх можна було використовувати строго таємно і лише задля великого призначення. Проте непомітні прийоми впливу, які не виходили за межі нормального людського сприйняття, дозволялися.
Ярема Сильвестрович був з тих могутніх управлінців, які одночасно могли бути дуже впливовими і залишатися в тіні. Залишатися в тіні — це була вимога вчителя. Таке не дуже подобалося самолюбному Лавнику, але що він мав робити? Без учителя він узагалі не мав би нічого. У кращому випадку нидів би у сільській школі, гірший був би варіант — Ярема наклав би на себе руки. Такі думки навідували його вже тоді, коли вступив в інститут. І тут врятував учитель. І так, слава Богу, не дуже великої ціни зажадав Серафим Іванович за всі блага — всього-на-всього встановити справедливість. А він ціле життя цим і займався. На те й суддя...