Двічі на тиждень у понеділок та четвер Ярема відвідував учителя. Як правило, це було на дачі в Керничках. Згодом, коли вчителя почали втомлювати переїзди — у двокімнатній квартирі на площі Ринок. Це була улюблена квартира Серафима Івановича. Він тут не жив, тільки працював і відпочивав. І займався з Яремою.
В останній четвер перед смертю вчитель наче приймав іспит у Лавника. Він ретельно розпитував про всілякі деталі, просив уточнювати, повторювати, робив акцент на нудних дрібницях. Моментами виникало враження, що вчитель марить.
— У п'ятницю двадцять перше, — нагадав учитель, ніби Ярема міг забути цю дату. Таж ніколи! Бо все життя його було з нею пов'язане. Попервах він навіть від цієї дати вів зворотний відлік відпущених йому днів. А потім перестав.
3 часом, коли реалізував себе у житті, коли повиростали діти й понароджували йому онуків, коли допоміг їм стати на ноги, життя втратило колишній запал, і йому навіть цікаво стало, як буде потім? Як то жити своєю головою і чужою душею?..
— Так, — мовив удячно Ярема, наче вчитель повідомив йому дуже важливу інформацію.
— Все йде за планом. Думаю, ти впораєшся швидко і матимеш ще багато щасливих земних днів. Має бути цікаво... Не знаю, чи комусь ще вдасться пережити такий досвід: своє тіло плюс чужа душа... Цікаво...
Ярема завжди намагався при вчителеві не думати про своє... Бо той міг прочитати думки. На цей раз вирвалось само: «Звичайно, цікаво, коли душа залишається жити... Заради неї можна таки постаратись...» Лавник миттю схаменувся і переключився на погоду. Саме чомусь думки про погоду найбільше з толку збивали тих, хто намагався підслухати чужу голову.
— Буде сніг і завірюха, — сказав учитель. — А допитливість моя неспроста. Кожна деталь має вагу. Велику, бо на кону — віки... Не твої і не мої, затям. Наші віки. Ми всі поєднані кров'ю. Просто на тобі найбільша відповідальність. Бо на твій час припав прихід ворога...
Ярема завовтузився у кріслі. В цю мить він виглядав, як тоді, на першому курсі, коли вчитель визволив його з кабали студентських принижень. Він опустив очі. Це був прояв нерішучості. Володар людських доль суддя Лавник Ярема Сильвестрович так і залишився невпевненим учнем перед умираючим учителем. І так мало бути!..
— Питай, — сказав Серафим Іванович. — У мене вже немає стільки сил, щоб влазити у твою голову.
Вдячний учень полегшено зітхнув.
— Що буде з моєю душею? — запитав.
Учитель довго мовчав. Його очі стали порожніми, здавалося, вони зникли у минулому. Він згадав себе перед обміном душ — такий самий трепет і запитання. Все-таки закон «своєї сорочки» не змінити. Вона буде ближче до тіла за будь-яких обставин. І при її зміні, навіть якщо це дар вдячності за десятиліття раю, віддати її буде шкода...
Учитель не приховував думок і знав, що учень їх прочитав.
— Думаю, твоя душа привидом не стане. Тяжких гріхів на ній мало. Хіба що...
Яремі не треба було розшифровувати «хіба що...» Це «хіба що...» переслідувало його у снах щороку, в той самий день, коли «хіба що...» було продане.
— Вона тебе шукає... — були останні слова вчителя.
Він заплющив очі, натиснув на мобільному телефоні, зробленому на замовлення, якусь кнопку. Ввійшов здоровенний чолов'яга в костюмі й увічливо мовив:
— Учитель просив вас провести.
Враз у голові Яреми виникло море запитань, а він не міг їх задати. Решту доведеться додумувати самому.
Джип чекав Лавника біля самого під'їзду, хоча в'їжджати на площу Ринок автомобілями було заборонено. Допомогли посвідчення, що долають будь-які заборони. Приїхали викликані туристами міліціонери — покарати порушника, подивилися посвідчення, відрапортували і поїхали.
На площі було людно: веселилася молодість, насолоджувалася життям старість. Усім було добре, бо знали, що помруть, коли прийде їх час, як нормальні люди... Може, скоро. Кажуть, через два дні кінець світу... У цю мить Ярема Сильвестрович благав Господа, щоб не передумав, щоб знищив цей гріховний світ, нехай більше не плодить таких виродків, як він. І тоді він зможе спокійно вмерти зі своєю до безтями рідною-рідною душею...
Поїхав на дачу. Спати не міг. Довго стояв на балконі, дихав свіжим повітрям, милувався місяцем, що кидав своє лякливе світло на засніжені пагорби, думав...
З голови не виходила нерозсудлива студентка-практикантка, що запхала свого носа не туди, де треба, і заволоділа інформацією, що важила більше, ніж вона. Прийшлося її ліквідувати. Так наказав учитель. А красуня була — до безтями!.. Серце розривалося від однієї думки про те, що з нею робитимуть... Жах...