Лавник обернувся до охоронця, прикриваючи голову від вітру рукою:
— Хочеш на футбол? — запитав.
— Угу, — відповів спантеличений охоронець.
— Ліпше би йшов вперед і дорогу протоптав, ніж про всяку дурню думати! — крикнув.
— Я не знаю дороги, — промимрив чоловік.
— Прямо. Тут дорога всім одна — в могилу, — і суддя знову зареготав. Дико, аж мурахи за спинами злякались. Змертвілий охоронець згадав фільми про вампірів. Глянув на годинник.
— Ще трохи і почне смеркати, — почув за собою. Йшов, як під прицілом автомата. Обіцяв собі, що покине цю службу, хоч би що. Він не врахував, що шеф подумав собі, що нікуди він від нього не дінеться. Пізно. Назвав себе грибом — лізь у борщ.
Могила була свіжа, сніг її наче оминав. Навколо ні душі. Одні пам'ятники суєті. Життя тут наче завмирало, але й нагадувало, що звідси вороття немає, тому втікай у світ і цінуй кожну мить, поки дихаєш.
— Це не про мене. Правда? — звернувся суддя до охоронця.
Той не знав, про що мова, але впевнено відповів, що так.
Вітер хитав вінками, вони товкли об землю, як здурілі. Благо, що були прив'язані, а то літали б по всьому цвинтарю, і ніхто б не знав, де той «дорогий» лежить, що йому те майно належить. Одна зі стрічок на вінку тріпотіла по-особливому. Вона заклично вимагала приділити їй капку уваги. Ярема Сильвестрович добре навчений був розпізнавати знаки. Він підійшов ближче, приглянувся і прочитав: «Дорогому «учневі». Я є...» Якусь мить суддя наче принюхувався до напису з неоднозначним «учнем» у лапках. Потім розправив плечі, як крила, і сказав:
— Чудесно. Бо я завжди був. І буду...
Охоронець подумав, що шеф скидається на звіра, якого полонила дика жага крові. Таким він ще Ярему Сильвестровича не бачив.
18
Семен Лизун був невдахою. Стояв зранку до ночі на дверях райвідділу в тісній міліцейській формі, козиряв кожній морді, аби не пропустити якусь впливову і за те не хапнути на горіхи і не з'їсти їх разом зі шкаралупою. Всі хотіли уваги і почестей... Він теж хотів, але, крім крутих матюків начальства, ніякі більше почесті до нього не липнули. Депутат, у якого мама виканючила Семенові роботу, сказав, що вони його вже задовбали, і попередив, що «якщо щось» — то до нього не підходити на відстань гарматного пострілу, бо пересадить усіх до чортової матері.
Семен стояв, козиряв і терпів. Він мав час мріяти і намріяв стільки тортур для тих, хто мав необережність його образити, що аж самому ставало лячно від надмірної жорстокості. Лизун навіть вів «чорний список» негідників і ретельно його поповнював після кожної зміни. У нього були такі дані, що спецслужби могли приходити на консультацію. Від його пильного ока не втікав ні час, ні одяг, ні настрій, ані потаємні розмови відвідувачів, які він наловчився читати навіть по губах.
І хоча мало кому пощастило не потрапити до його «чорного списку», був один чоловік, до якого не міг присікатися.
Впливовий суддя Ярема Сильвестрович Лавник не раз мовчки стояв поруч, думаючи щось своє, і наводив на Семена жах. У такі хвилини Лизун не дихав, боявся зі страху не зомліти, бо це означало б статус безробітного...
— Набридло? — запитав суддя після десятихвилинного думання.
— Ні, — збрехав за звичкою Семен, а потім якась сила забрала в нього розум, і він сказав: — Дуже.
— Хочеш, щоб вони тебе боялися? — суддя просвердлював його мозок наскрізь. Лизунові хотілося по-дитячому висповідатися цьому страшному чоловікові.
Вервечкою по сходах, єхидно усміхаючись, поверталися з обіду ті, кого Семен поприбивав би на місці, була б на те його воля.
— Дуже, — мовив Семен, ніби інші слова вивітрилися з голови.
— Знаю. Я тобі допоможу, — сказав суддя, вдивляючись у себе, і зник за вхідними дверима.