— Тоді почну з себе. Коли вони увійшли, їх було двоє. Я не встиг їх розгледіти, бо їх тіла розпливлися. Вони були, я їх бачив, відчував, але вони були безликі. Говорив лише один. Це точно. Досі не можу збагнути, як я так легко підписав їхнього папірця. Невже так просто залізти в мою довбешку?
— Під сильним гіпнозом — так, — сказала Марі. — Не зважай, на твоєму місці міг бути кожен...
— Якщо ви думаєте, що мене мучить почуття провини — помиляєтесь, — парирував юнак на розраду. — Не в моєму стилі плакати за тим, чого не повернути. Я не маю часу на сльози — мене цікавить «чому?...» — хлопець не встиг закінчити однієї думки, як його перебила інша. — Камера! — вигукнув і щез у коридорі.
Через мить прибіг і всівся за комп'ютер.
— У коридорі працювала камера, — пояснив. — Зараз ми перевіримо, що вона побачила...
Він поклацав по клавіатурі, і з'явився коридор. Чорно-біла картинка, посередня, проте охоплювала всю сходову клітку. Три пари очей свердлили порожнечу. Ніхто на сходах не показувався. Лев від нетерплячки скреготів зубами, певно, сам того не зауважуючи. Марі постійно глипала на годинник, як герої фільмів, що мають знешкодити вибухівку, бо інакше світові буде гаплик. Борис спокійно чекав — ось у кому жив справжній дослідник!
— Ідуть, — сказав і потер руки, наче ними мав зараз пов'язати зайд. Проте сходами підіймався лише один чолов'яга років п'ятдесяти, у легкій кепці, джинсах і куртці. Його обличчя було дуже напруженим, на чолі гармошкою зійшлися зморшки — і не розходились. І нічого більше не було особливого, якби...
— Трясця його матері! — вигукнув Лев. Бо поруч чолов'яги у повітрі висіла папка. Звичайна шкіряна папка для паперів.
Чолов'яга підійшов до дверей. Підпливла і папка. Зайда на дзвінок не натискав. Проте у дверях з'явився Борис. Він без питань впустив чоловіка всередину. Прослизнула й папка.
Виходили так само. Окремо — загартований чолов'яга, що зимою носить літню кепку, і окремо — папка.
— Що ви на це скажете? — запитала Марі.
Лев мовчав.
— Скажемо, що чомусь камера не може відтворити істоту, що несла папку. Або це людина-невидимка... Або це дуже цікаво, якщо не сказати — дивно... — висував свої здогади Борис.
— Або це не людина, — додав Лев.
Усі троє насторожено перезирнулись.
— Ви мене не лякайте, бо мої приїдуть аж через три дні. І не факт, щоб тільки змінити чемодани... — розрядив обстановку Борис. — То ви мене, як розкаяного зрадника, берете у свою команду? — запитав. — Чи як?
— Якраз про це я і хотів тебе попросити, — сказав Безрукий, заручившись згідливим поглядом Марі. — Але з однією умовою: навіть попри те, що твоя турботлива матуся тобі заради твоїх геніальних мізків не дозволяє користуватися мобільним зв'язком, я тобі все-таки подарую мобільний телефон. Згода?
— Леве Львовичу, Леве Львовичу, ну, ви, як дітвак, чесне слово! — засміявся Борис. — Та не треба підкреслювати — «твоя», «тобі», «твоїх»... Невже ви думаєте, що мобільного у мене немає?
— Переконаний, що є, — відповів Лев. — Просто не знав, як увічливо в тебе попросити номер.
24
Падав дощ і зразу замерзав. На дорозі була ковзанка. Машини відбивалися від бордюру до бордюру, як шайба від бортів стадіону. Ще не проїхали й кілометра, а вже побачили п'ять зіткнень — автівки дивно викручувались, приймали карколомні пози і смачно цмокались в боки; розумніші, правда, нічого не видумували і ніжно цілували в зад — так було набагато дешевше.
Водій старого пожмаканого таксі, у якому їхали Лев та Марі, впрів від напруження. Він постійно бурмотів під ніс: «Господи, прости мені всі гріхи мої, видимі і невидимі, каюсь, більше не буду, дай мені щасливо добратися додому, Господи, бо другого ремонту я вже не переживу... Я вже спокутував, Господи, досить одного ненормального, що звалився на мене з небес, Господи...»
Марі з Левом перезирнулися. Невже?..
Безрукий вийшов біля будинку Марі, хоча мав їхати далі. Коли розплачувався, уважно розглядав водія, потім машину...
— Думаєш, той самий? — запитала Марі.
— Хто його зна... Можливо...
— Ти в курсі, я в гості не запрошую, — сказала твердо.
— В курсі. Я не напрошуюсь. Пройдуся. Треба просто подихати і подумати... про ніщо... А тобі треба відпочити, Марі... Вранці на роботу. І дякую... Навіть не уявляю, що робив би без тебе... Ти мій ангел-охоронець...
— Не перебільшуй, — Марі підійшла до Лева. Поряд з ним виглядала маленькою безпомічною дівчинкою. Він стояв, як мохната скеля, незворушний, сильний. — Може, ти пригнувся би трохи, га? — сказала. — Як я можу поцілувати тебе... в щічку?..