— З роботи, — пояснив слідчому.
— Не хвилюйтесь, — відповів той. — Самі з'ясуємо. Не проблема...
Лев походив по кімнаті під прицілом шаф, готових у будь-яку мить розім'яти свої накачані клешні. Рудий бавився наручниками.
— Добре, — процідив крізь зуби Лев, — треба — так треба... Щоб з'ясувати...
— Атож, — поважно кивнув головою слідчий. — Одягайтесь. Холодно.
Лев відсторонено зняв халат. Одягнув спідню білизну. Дві пари шкарпеток. Джинси. Футболку. Один светр. Другий. Порився у шафі, вийняв на декілька розмірів більший светрище на замок під шию і того нап'яв на себе. Зверху ледве натягнув куртку.
Рудий посміхався кутиками губ:
— Може, так ретельно готуватися... не треба? — карбував кожне слово, приховуючи між паузами насмішку.
— Може не поможе, — відрубав Лев. — Пішли.
Рудий відверто забряжчав наручниками.
— Добре, що гіпс зняли, — ляпнув.
— Не помогло б. І так кисті нема. Обрубок вислизне.
— М-да, — тільки й промимрив рудий, бо зрозумів, що дав маху. — Доведеться вас припнути до себе.
— Можна без прикрас? — налетів на слідчого Лев. — Не треба робити шоу. Я сам. Тим більше... — Безрукий махнув головою у бік шаф, мовляв, диви, яка сила...
— Не кажіть, не кажіть, Леве Львовичу, шістьох спортсменів поклали...
— П'ятьох, — поправив Лев. Аж тепер до нього дійшло, звідки росте в кобили хвіст. — То як?
— Можна, — погодився слідчий. — Нині вам чомусь вірю. Хоча ви буваєте непередбачуваним, якщо чесно.
Левову непередбачуваність слідчий відчув уже на сходовій клітці. Безрукий раптово зупинився і сіпнувся до сусідчиних дверей. Пані Стефа зразу відчинила, бо підглядала. Лев миттєво стягнув з себе куртку і віддав сусідці.
— Заберіть, жарко щось, — сказав. — І рухи сковує...
Клацнули наручники. Слідчий все-таки вирішив не ризикувати.
— Тримайте в себе. Потім заберу! — кричав знизу зі сходів до сусідки Лев, удаючи з себе дурника.
25
Марі ракетою мчала до Лева. Назустріч їй вибігла пані Стефа.
— Дитинко, його забрали! — лементувала. — В наручниках, як якогось рецидивіста!..
Стара розказала навіть більше, ніж знала.
— Може, зайдеш, огледишся? — запитала наостанок. — Я маю ключа...
— Ні! — відрубала Марі. — Не треба. Мало що вони там могли начепити. І вам не раджу туди...
— А правда-правда, — затакала стара. — Я бачила по телевізору, зараз... нічого не скриєш... Техніка...
— Я побігла.
— До нього? — запитала сусідка.
— Не знаю, — чесно відповіла Марі.
— Він куртку лишив.
— Сховайте її гарненько, — і зникла.
— Певно, що не буду в ній ходити, — буркнула стара. — В своїй не маю куди вийти... Дожилася, що всі мої друзяки вимерли... А живих менти в'яжуть...
Марі взяла таксі і поїхала у райвідділ. Інших варіантів не бачила. Перебирала у пам'яті, до кого б могла звернутися по допомогу — і не знайшла. Без дивакуватого Лева красень Львів для неї був чужий, наче холодний вітер містичної ратуші.
Спитала вартового на дверях, як пройти до начальника. Той перелякано почав випитувати, хто, від кого, для чого, домовлялися самі, виклик, неприйомний день, не впущу... Махнула на нього рукою і погнала догори сходами. Бідака не знав, що робити, то смикався бігти, то боявся покинути пост, то трусився над телефоном... Врешті подумав декілька поганих слів, які можуть бути з нею, понадіявся на «може, пронесе, задовбали...», а як ні — то дадуть догану. А догана — не геморой, — як любив повторювати начальник, — на ній сидіти можна... І заспокоївся.
Коли Марі побачила слідчого, той говорив по телефону. Був білий, наче сніг, з чола скапувало, ніби у відлигу, і був злий, як рудий чорт...
26
Ярема Сильвестрович ніяк не міг зв'язатися з Семеном — той уперто перебував за межами досяжності. Суддя страшенно злився. Він не міг збагнути, навіщо слідчому телефон, коли він постійно відключений. Нарешті пішли гудки, певно, жіночка, котра ввічливо повідомляла: їй шкода, що рудий такий телепень, що не може поговорити, втомилася.
Семен задоволено сказав «алло». Це ще більше збісило суддю. Він висварив слідчого по повній програмі, не шкодуючи смачних матюків. Семенів запал після такого благословення трохи згас. Він лишень покірно такав, щоб не нарватися на ще більші неприємності.
Ярема Сильвестрович заспокоївся, коли Семен пообіцяв, що більше такого не буде: він не відключатиме телефон ні за яких обставин.