— Що для того, щоб дізнатися, хто наступний, — треба діяти! — випалив Борис. — А щоб діяти — треба бути на волі... Схоже на запізніле виконання неактуального на тепер наказу!..
— До того ж рудий довго розмовляв по телефону. Був злий, як чорт. Я підійшла до слідчого, запитала, де Лев. Він не спитав, хто я... Не поцікавився, кого відпустять... Він лишень гаркнув: «Скоро буде». Значить, він усе... знав... Отже...
— Він з ними! — юнак не міг не вставити своїх п'яти копійок. Його емоції з розумом і вихованістю дружили не завжди. Ситуативно, як би влучно висловилася його матуся.
Лев ураз змінився на обличчі. Марі вже колись бачила його таким. Він монотонно, наче в трансі, бурмотів:
— «Коли в повному мороці світу закінчилася битва за місце під сонцем, перший промінь нового ранку гартував тебе перехресними стежками і благав: борись! Борись...» — Лева заклинило.
— Що це? — витріщився на Марі юнак.
— Перший рядок закодованого листа, — відповіла Марі.
Тепер застигло обличчя вундеркінда. Добре, що він був в окулярах, бо інакше очі вилізли б із орбіт. І шукай їх потім деінде...
— Капець! — раптово ожив юнак. — Та я ж сам відповідь запхав під гіпс! Нострадамус відпочиває! Астрологи записуються до мене на курси!.. Борис — пророк!..
Безрукий судомно задихав. Йому бракувало повітря. Хлопець кинувся до нього, але Марі його зупинила:
— Секунду. Зараз пройде...
За мить Лева струснуло, і разом з глибоким видихом він пробелькотів:
— «... за друга і слідкуй за хитрим ворогом, що лисом виманює тебе...»
— Стоп! — закричав Борис. — Приведіть його до тями, Марі, благаю вас! Хай мовчить! Я знаю!.. — хлопець щось шепнув на вухо жінці.
Марі не втямила, куди бігти і що робити. Спочатку вона пригнала з кухні з повною каструлею холодної води і з розмаху вилила її на голову Безрукого. Потім підбігла до ліжка і смикнула з нього покривало. В повітрі, наче сніжинки, закрутився пух. Перина була розпорота, ліжко обсіли білі мухи. Марі купалася в цій білині, вперто щось шукаючи.
Підійшов Лев і ніжно торкнувся її плеча. Марі обернулася і скам'яніла.
— Що ти робиш? — запитав Лев. Він уже був сам свій. Холодна вода подіяла миттєво. Цілюща сила природи!
— Шукаю договір! — крикнула Марі. — Вони викрали договір, бачиш, Леве?.. Тут хтось був!..
— Ось тепер — гаплик! Повний!.. — розвів руками Борис. — Знаємо — хто і не маємо з чим?
— Ти знаєш, хто наступний? — запитав Лев.
— Так!
— Тоді погнали!
Поки Марі з Борисом одягалися, Безрукий гамселив у сусідчині двері.
— Та чого тарабаниш? — бубоніла сусідка. — Я тут. За курткою, либонь... Змерз...
— Ви — найкраща сусідка в світі! — випалив Лев і припав до її руки. — І дуже приваблива.
Пані Стефа помолоділа років на сто, сховалася за дверима і сама себе запевнила: «Ну який з нього може бути рецидивіст?.. Хіба що придурок...»
Лев куртки не одягав. Намацав у підкладці шпаринку і вийняв з неї пластинку харчової фольги. Розмотав, розгорнув папірця, що був схований під фольгою. Марі засунула голову попід руку Безрукого:
— Договір! — вигукнула радісно і заплескала в долоні. Дитсадок стопроцентний, а не психіатрична лікарня.
— Я балдію без баяна! — ляпнув своє вундеркінд. Ця дурненька репліка аж ніяк не підходила до його начитаних, «ботанічних» окулярів. Тому юне світило себе реабілітувало. Юнак серйозно, по-дорослому поплескав Безрукого по плечу: — Те, що ви не подарунок, я переконався ще в лікарні. Після першої розмови з слідчим...
— Знали б ви, який цирк мені довелося задіяти і скільки клоунів вичавити з себе, щоб винести того папірця з хати і добровільно не доставити у відділок... — усміхнувся Безрукий. Він був задоволений собою і не приховував цього. А чого гріха таїти, їй-богу...
Борис відійшов убік, подалі від гудіння транспорту. Кудись зателефонував, усміхнувся.
— За мною! — скомандував. — І не перечити. Мушу відібрати свою кров...
29
Начальник викликав Лизуна, щоб «подякувати». Бо завдяки йому він, нарешті, на двадцятий рік служби збагнув, як то бути пошитим у дурні. Не сподівався він такого від Семена... А від його патрона Яреми Сильвестровича тим паче...
— Вибачте, я не винен... — бурмотів Лизун. — Так сталося. Змінилися обставини...
— Іди геть, Семене! — прогнав його шеф. — Із особистими просьбами більше не підходь. Такого телепня я ще не мав...
Слідчий поплентався у свій кабінет. Сидів за столом, як на голках. Робота не бралася. Купи нерозглянутих справ дивилися на нього недобрими очима начальника, пророкуючи догану. Не зважав. Розкладав пасьянс, постійно програвав. І тут не йшло... Хотів стукнути по монітору, щоб аж павутинням накрився. Стримався. Державне майно. Не можна...