— Як? — запитав вундеркінд. Його питання були чіткими, юнак схоплював усе на ходу. Працювати з геніями — одне задоволення. Не те що з недовченими зарозумілими слідчими, які думають, що те, що вони мають, — їхня заслуга, наївні...
— Купи газету «Записки львівського віщуна», — сказав.
— Гаразд.
— І зафіксуєш усе.
— Добре.
— Я тебе сам знайду, — попередив Лавник.
— Не сумніваюся, — юнак дивно скривився. Суддя здогадався, що це мала бути усмішка.
— Виконуй, синку, — Ярема Сильвестрович в останню мить слово «рабе», що крутилося в голові, замінив на «синку». Мало чого, час зараз такий, що за слово можна заплатити більше, ніж за рідну маму...
— Слухаюсь, господарю.
Лавник різко відвів очі від договору. Змахнув головою, наче струшуючи з себе видіння. Склав аркуш учетверо. Набрав на дверцях сейфа код, сховав договір у металеву енергонепроникну скриньку.
— Не геній, а робот, — сказав уголос суддя. — Ось що може зробити з людиною чужа воля. Його воля, Яреми Сильвестровича Лавника...
Взяв із сейфа ляльку. Покрутив її у руках, прислухався. Начебто зв'язку так і не було. Правду казав малий очкарик — штормить Безрукого, втікає текст з його деформованої, вдареної об дах автомобіля пам'яті... Але це не означає, що так буде завжди. Тому треба брати ініціативу у свої руки. Що він і зробив. А те, що в Безрукого наставник з клепками у голові — факт. Чого вартий зашифрований лист. Та й перебої з пам'яттю теж, не виключено, що передбачені. Бо якби Лавник знав клієнтів на ваги, то за декілька днів упорався б з усіма. Безрукий йому не супротивник. Слабенького воїна вибрав кат. І не підготував узагалі. Ось він пройшов школу у вчителя! Вишкіл такий — нехай ховаються усі спецслужби, разом узяті!
Сховав ляльку в кишеню. Треба мати при собі, щоб не відвикати від її енергії. Хоча смердюча і на смак гидка. Не його енергія, що й не дивина.
Глянув на маленьку стрілку на стіні, що завжди повзла черепахою. Здивувався. Та наче навчилася бігати, як її довша сестра. П'яту годину сидить у кабінеті, як затворник. Зоряна не заходить, мудра жінка, відчуває, що не час. Від згадки про свою диво-жінку у Лавника мимоволі розпрямились плечі і розгладились зморшки. Ладен був летіти до неї на крилах жаги, але зупинив себе. Сил багато втратив через енергетичний контакт з очкариком. І лялька енергію смокче, як упир, поки добереться до своєї безрукої людської подоби. Не полетів. Боявся, щоб організм не дав збій. Живий же, не робот... Треба відновитись, а тоді... В політ!
Узяв з полиці книжку афоризмів. Відкрив навмання. «Все, що можна уявити, реальне (Пабло Пікассо)», — прочитав. Розумний дядько, правильно підмітив: якраз те, що зараз відбувається у світі. У світі — в якому для кожного — окремий світ. Світик. Який народжується в окремій голові, в ній живе, мучиться, радіє... В ній і помирає. Тому голова повинна бути світлою і сильною. Як у нього. Всі перемоги починаються з неї. Вона повинна контролювати все — кожну думочку, кожен дотик чужого вторгнення має профільтрувати і прийняти для господаря цілющим ліком. Тоді світ буде живим, керованим, таким, як хочеш...
Кожен створює свій світик. І створює, як уміє. А як правило, вміє... погано... Не вистачає зосередженості. Для цього вчитель і подарував йому книжку афоризмів — щоб навчити зосередженню. Він змушував Ярему щодня відкривати книжку навмання, тицяти пальцем у текст і виписувати своєю рукою на смужку наперед заготовленого паперу зловлений долею афоризм. І обов'язково ставити дату виписки. «Час, хоча його й немає, — повторював учитель, — любить бути зафіксованим. Тоді він допомагає». Спочатку афоризм належало прочитати дванадцять разів. Через деякий час — шість. Потім — три. І один. Учитель наполягав прожити день з кожною думкою, навчитися бачити її поміж рядками. Бавитися нею. Нападати на неї і відбиватися. Голубити і ґвалтувати. Все, що завгодно, аби тільки роздягнути її догола і висмоктати з неї всю кров!.. Обдумувати з різних сторін, по-всякому, як тільки прийде в голову. Ніяких обмежень — лише політ думки! — наполягав учитель. Бо тільки так можна навчитися керувати світом. Через себе, через свій світик, за допомогою власних, власних! — підкреслював! — думок...
Лавник отримував задоволення від роздумувань. Він наче збоку спостерігав, що твориться у голові, а потім вибирав потрібне. Вибирав теж не як він, а як сторонній, незацікавлений глядач. Дякувати вчителеві — він це вмів...
Афористична гімнастика натякнула Яремі Сильвестровичу, що треба звернути увагу на інші світи, не лишень на свій. І він одразу вирішив придумати їм долі. Бо вони самі винні — не навчилися захисту. Навіщо впускають у свої світи чужака?..