Дикого пацана Бориса вирішив не чіпати. Його геніальна голова може придумати купу ідей для його друзів. Ідеї можна буде опрацювати для себе. Очкарик не шкідливий. Він підписаний. Тому керований на всі сто. Якщо буде думати не в той бік — ліжко в дурці його чекатиме, з перевченими там не панькаються...
Семену Лизуну, недовченому слідчому, треба допомогти. Щоб не ліз поперед батька в пекло. Тим паче, він їхній. На перших порах піде в божевільню, а там буде видно. Давно пора виганяти п'яну «білочку». Хай спілкується з відьмою — вона там уже своя. Дивачка, доля дала таке тіло, а вона надумала заробляти іншим. Захотілось легкого хліба. Втручатися в чужі долі? А зась! Треба мати справжню силу, а не окраєць недорозвиненого дару. Який, зрештою, цілком справедливо став прокляттям... Доля — це не тільки наперед зготований припис. Доля — щосекундний вибір, який докорінно міняє все наперед прописане, бо поміж рядків і між буквами стільки місця, що можна переписати історію цивілізації з початку і доки хочеш...
Стара, сусідка Безрукого — взагалі знахідка. Такого зв'язкового під самими дверима, якби хотів — то не придумав би. Тому хай слідкує. Ну, час від часу отримає завдання... Мусить трохи попотіти, це і так їй в задоволення. Підписалася за «справедливість» — служи їй... Такий закон жертви...
Мага в дурку не запреш. Він не слабак і не раз це продемонстрував. Завжди був вірним слугою. І він найнебезпечніший, бо багато знає, а як захоче (чи його заставлять), з його здібностями може дізнатися ще більше. Тому він піде... в кому... І чує серце, чим швидше, тим краще. Для всіх. А допоможуть обставини — з коми вилізе. Він же не винен, що до Безрукого інколи приходить прозріння. І тоді він товче всіх, хто потрапляє під його гарячу руку... Як він тих спортсменів перетлумив розумом — не збагнути. Кидав тими бугаями, як м'ячиками. Лавник дістав тротуарне відео, неякісне, правда, деталями не насолодишся, але здивовані баньки спортсменів у ньому проглядалися добре. Як Лизун змусив їх написати заяву на Безрукого — загадка. Це ж — сором!.. Проте... про заяву спортсмени могли і не знати. Так інколи буває...
Про Безрукого і його неотесану подружку з Євросоюзу, що шукає вражень в Україні, він подбає пізніше. Ще матимуть враження! Треба дати їм трохи часу — насолодитися поразкою!.. Яка ганьба — втратити підпис з-під самих дверей. Підпис, який сам переслідував їх!.. Йолопи!..
Набрав водія.
— Вже! — наказав.
Зоряна сиділа у вітальні перед телевізором. На столику вабили голим горлечком його улюблене вино і риба. В'юни. Він страх як любив цю рибу. Може, тому, що вона була така вертка, як він. Зоряна мовчки звела свої шикарні брови. Це було здивоване запитання: «Куди?»
— Я ненадовго, — сказав впевнено Ярема. — Дякую, що чекала. Вибач, що приділив мало уваги. Надолужимо.
Вона встала і провела його до дверей. Якби Ярема не був таким тренованим, щоб не піддаватися своїм емоціям, він би залишився — риба була зготована спеціально для нього!.. Без сумніву, він цінував Зорянині старання, дуже цінував, але... Він став сильним лише тому, що вмів повелівати своїми емоціями... І справа навіть не в рибі... Бо він і без риби хотів Зоряну... Взагалі-то, в тому числі й через таку дрібничку, як риба...
— Мені їхати додому? — запитала кохана. Зоряна ще ніколи не залишалася без Яреми в будинку.
— Ні, — відповів Ярема. — Тобі треба звикати жити тут.
Він поцілував її у розтулені на відстань зваби вуста і зник за дверима.
35
— Треба щось робити! — вигукнув Безрукий, підстроюючись до подвійного хот-дога. Він так і не навчився його їсти на вулиці. Коли брав додому — інакше все. Діставав ножика, покаліченою рукою притискав виделку, а здоровою орудував ножем. Наловчився...
— Щось? — здивувалася Марі. — Ще ніколи в світі «щось» нікому не допомогло. Треба знати, що робити.
— І що? — що Лев умів, — то це з дитячою наївністю видавати пласкі запитання. Марі це, до речі, подобалося.
— Згадувати і мчати, щоб бути першими. Хіба ти ще не засвоїв правил змагань?.. — Марі притулилася до його плеча. Вона була така маленька і гарненька, з хвилястим волоссям, як у фей з дитячих фантазій Лева.
Лев починав здогадуватися, що Марі щось задумала.
— Кажи, — попросив. На його носі був майонез, на щоці — кетчуп, на губах — гірчиця з приклеєною смужкою моркви, на тротуарі — все. Окрім сосиски, бо якби ще і її впустив — то прощавай обід.
Шмідт відчувала, що ще не час. Ну не вистачає якоїсь дуже важливої детальки у його виразі обличчя, яка б підказала, що можна спробувати підкинути ідею. Й ідея не буде розтоптана живою.